Харитя. Михайло КоцюбинськийЧитать онлайн книгу.

      I

      В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер її чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмiє жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi… Лежить бiдна мати Харитина та б’ється з думами…

      Рипнули дверi.

      – То ти, Харитю? – почувся млявий голос слабої.

      – Я, мамо!

      З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайної ваги зомлiла, i Харитя не могла її зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй – метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра.

      – Що ти робиш, доню? – поспитала мати.

      – Вечерю варитиму, мамо.

      Слаба тiльки зiтхнула.

      А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одної роботи до другої. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися, – вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували її русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були її радiсть, її гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала їй тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.

      Мати стиха застогнала.

      Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.

      – Чого ви, матiнко? Може, водицi холодної? Що у вас болить? – ластiвкою припадала вона коло недужої.

      – Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?

      Харитя почула, що її маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на її довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала їх цiлувати.

      – Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива… Хлiб стоїть у полi невижатий, осипається… I вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi… Як не зберемо хлiба – загинемо з голоду зимою!.. Ох, боже мiй, боже!

      – Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати… Правда, мамо?.. Правда?..