Танець янгола над безоднею. ГарфангЧитать онлайн книгу.
тою часом прикрашають своїми кривими літерами стіни в’язниці. Я не у в’язниці.
А, може, це потрібно тобі?
Не сподіваюся, що мене хтось зрозуміє – мабуть, чекати подібного було б наївно. А я якраз і хочу розказати про наївність. І про те, чому вона – один із найбільших гріхів.
Я довго лікувалася від цієї хвороби… Проте і зараз іноді трапляються рецидиви. Та все ж лишається сподівання, що колись я повністю одужаю.
Не поспішай перегорнути сторінку – це ти завжди встигнеш зробити. Нудної сповіді не буде.
Та і не збираюся я перед кимсь сповідуватися, навіть перед тобою – лишимо суддівську мантію вишнім силам, якщо їм більш нема чим себе зайняти.
Вважай, що перед тобою історія хвороби середньостатистичної особи жіночої статі. Етапи трансмутації… чи одужання? Вирішуй на власний розсуд.
Ще одне… А американських телешоу з каскадерами люблять повторювати одну репліку: «Не намагайтеся повторити те, що побачите, в домашніх умовах – це небезпечно для Вашого життя і здоров'я». Буде банально, якщо я скажу щось подібне, але якраз на звинувачення у банальності мені абсолютно начхати. Гірше буде, якщо ти потім звинувачуватимеш мене в тому, що не попереджала.
Іще одне… Коли ти будеш це читати, я вже буду або дуже далеко, або досить глибоко… Це вже як мені пощастить. У будь-якому разі, якщо тобі раптом заманеться шукати десь у телефонних довідниках чи у соцмережах Альбіну Дворецьку, попереджаю відразу: ті, кого ти можеш там знайти, не мають зі мною нічого спільного. Мабуть, не буде для тебе дивиною, що це не справжнє моє ім'я, як і решта імен, котрі зустрічатимуться у моїй розповіді.
Якщо ти все-таки вирішиш читати далі, то зрозумієш, чому.
Мабуть, це все, про що я хотіла тебе попередити.
КРАПКА ПЕРША
Почерневшая листва слетает с ее объятий, оскверняя землю.
Кровью сходящая жизнь обливалась горем за ангелов, в секунду становящихся отступниками…
З чого почати?
Можна – з самого початку. Проте навряд чи тебе зацікавлять перипетії та смішні й не дуже дитячі трагедії з життя некрасивої слабенької дівчинки, що народилася у студентки-другокурсниці.
Студентка, до речі, потім таки закінчила свій педагогічний інститут і вийшла заміж – навіть не раз, а цілих двічі. А на той відрізок часу, про який ітиме мова, моя мати, учитель хімії у середній школі Валентина Львівна Дворецька уже встигла давним-давно розлучитися вдруге, прогнавши зі своєї однокімнатної «гостінки» дядька Сергія – такого ж ледаря і неробу, як і дядько Андрій – перший мамин чоловік, якого я пам’ятала ледве-ледве. І у нашій забитій по саме нікуди нехитрим скарбом «гостінці» ми продовжували жити уже удвох. Час від часу до нас приїздила тітка Тоня – мамина старша сестра, що жила у селі на Житомирщині разом з бабусею. Траплялося це переважно зимою, коли роботи на городах закінчувалися і тітка мала трохи вільного часу. Тоді мама дещо оживала; довгими вечорами вони пили з тіткою на кухні чай і говорили про свої жіночі теми. Теми ті цікавили мене не вельми, як і сама тітка Тоня – завжди нестерпно балакуча і готова теревенити вночі і вдень з ким завгодно і про що завгодно. Навіть про свою загублену з п’яницею жіночу долю…
Проте – то їхні історії.
Моя ж почалася років десь у тринадцять, і зовсім не з того, про що ти чекаєш почути від дівчини з «неблагополучної» родини.
Почалося все з тих красивих дурних книжок про кохання, які я їла поїдом, аж поки мене не почало від них нудити. Вона і Він, неймовірно відважні і незмінно еталонно-красиві, будували своє кохання на жовтуватих куценьких сторінках дешевих жіночих романів, боролися за нього і завжди перемагали… Можливо, ти скажеш, що до мого звичайного світовороту, який вкладався у рамки школа – мама – телевізор – однокласники – шмат вулиці між домом і школою та незмінний місяць у селі літом – книжкові фантазії не мають ніякого стосунку. Але вони якраз і мають, тому що ними я частково – наскільки можна було – замінила собі реальний світ. Аби я народилася років на десять пізніше, я б, без сумніву, «переселилася» у віртуальний світ і жила б там, як багато сьогочасних підлітків.
Проте на той час комп’ютери були більш «тугодумними» і коштували надто дорого, як на зарплату шкільної вчительки, а Інтернет використовувався щасливчиками, котрі мали туди доступ, швидше для роботи, аніж для розваг.
Отож мені лишалося тільки гортати крадькома від мами сторінки чергової книжки – моя жадібна до літер душа не занадто їх перебирала; це могло бути що завгодно, від фантастики чи класичного роману до другосортного чтива, взятого напрокат за гривну (на одненьку нічку!) у лоточку за рогом – за столом під жовтим оком настільної лампи, зображаючи для пильного ока моєї варти, що старанно учу уроки. А перед сном, обіймаючи подушку, поринати у вир власної фантазії, до картин якої книжечкам було далеко… І молитися крадькома, дивлячись на мамину стареньку ікону, щоб романтичні фантазії раптом стали реальністю і подарували неприглядній Альці крила кохання, які підняли