Слухаючи годинник. Оксана СайкоЧитать онлайн книгу.
оді, щоби не дивитися у темну стелю, звертав погляд у вікно, за яким миготіли тіні, які потроху набирали чітких обрисів крислатих дерев. Бувало, у такі безсонні ночі його мучили думки, які він звик промовляти уголос, полонили спогади, які навіювали відчуття неспокою й здавались йому впертими привидами минулого, що зникали лише на світанку.
Він завжди вважав, що з’явився у цьому світі цілком випадково. Мати зовсім не чекала його, а дізнавшись, що вагітності вже не позбутися, незлюбила його в своїй утробі, як плід легковажності й розчарування. Вона виношувала його, мов нестерпний тягар, від якого не терпілось звільнитися. Часом у неї з’являлася тремка й лячна думка покинути його, бо так було б легше для неї і краще для байстрюка, але одразу ж і гнала цю думку від себе, розуміючи, що так вчинити не зможе. Вже знала, що означає бути покинутою й самою, бо була із сиротинця. А під час пологів лаялась на чому світ стояв, бо вже так звикла тамувати брутальністю будь-який свій біль. Лише коли він вислизнув з її лона, вона здивувалася, затамувавши подих, побачивши його зморщене, червоне обличчя, сині, каламутні очі, мале, беззахисне тільце, почувши кволий плач. Вона важко зітхнула і саме в ту мить нарешті змирилася з тим, що трапилося. «Нехай вже буде,» – промовила сама до себе, притуливши його до своїх грудей, прислухаючись до тих, досі незнаних, відчуттів, коли він заходився ссати її молоко.
Вона полюбляла час від часу зазирати в чарку, співати сумних пісень зі своїми подругами з фабрики, що мали схожу долю, довгенько теревенити з перекупками, а в неділю лузати на лавці біля хати насіння, лаятися на двірників та сусідів і проклинати геть усіх чоловіків. Вона часто поверталася з фабрики, де працювала, втомлена, пригнічена й мовчазна. Мабуть, причиною такої вдачі була її самотність. Тоді могло і йому перепасти від неї стусанів! Він не раз міркував про те, що прихід людей у цей світ є завжди випадковістю. Іноді прикрою, іноді щасливою випадковістю. Якби його народила інша мати, все у нього в житті могло бути по-іншому. Як, він і сам того не знав. Може, було б краще, а, може, ще гірше… Та він ніколи ні про що не шкодував. Хіба тільки про одне – що не знає батька.
Вони жили надто скромно, якщо не сказати убого, проте він ніколи не докоряв за це своїй матері навіть думкою. Він мріяв, як і сусідські хлопці, мати велосипеда та м’яча. Мріяв мати такий самий кашкет і вуса, як той дядько, сторож із фабрики, де працювала його мати… Мріяв їздити на величезній вантажівці, з тих, що часто проїжджали їхнім містом, а ще – на мопеді, щоби гуркотів на всю вулицю…
Мати завжди повторювала, що живе заради нього. Що то тільки завдяки йому вона нарешті збагнула, для чого їй жити. Бо інакше життя її було б зовсім порожнє й самотнє. «Для цього таки варто було віддатися цьому покидьку! – казала вона, маючи на увазі його батька. – Тепер я про це не шкодую, бо в цьому величезному світі у мене все-таки є одна-однісінька рідна душа».
Ще з дитинства не чекав від людей якоїсь прихильності та любові. Звик, що сприймають його здебільшого насторожено та недовірливо. Надто був у нього насуплений погляд з-під лоба, неохайний, благенький одяг, негарне обличчя й дивна, мовчазна, замкнена вдача. Хтось вважав його відлюдьком, хтось – диваком, від якого можна чекати будь-чого, а тому слід триматись від нього чимдалі. Був одразу приреченим стати самітником. А може, вже й таким народився – самітником, бо прийшов у той світ від такої ж самітньої жінки. Тому зростав разом зі своєю самотністю. На світанку мати поспішала на фабрику й залишала його на подруг, які не надто ним переймалися та його пильнували. Він повзав по підлозі з мокрими штанцями та замурзаним обличчям, самотужки, колінами й руками намагаючись пізнавати довколишній простір, замкнений у маленькій хатинці, яка видавалася йому безмежним світом.
У дитинстві здебільшого уникав інших дітей, залишаючись осторонь. Й вони не надто полюбляли його товариство – він не вмів бавитися, був якимсь занадто мовчазним, поважним та й для них нецікавим. Та й діти були для нього, немов чужинці. Непередбачувані, незрозумілі, з ними іноді важко було знайти спільну мову. Але й він сам того не прагнув. Часто пригадував, як двійко, трохи старших від нього хлопців у дворі замучили кота, що приблудив саме до його хати, і якого він підгодовував потай від матері. Для хлопчаків це було просто новою розвагою. Його вразила ця жорстокість. Він стояв збоку і плакав, а з нього сміялися, називаючи тюхтієм. Відтоді він завжди чекав від них чогось лихого. А за якийсь час зважився помститись, розбивши каменюками вікна у їхніх будинках. Його впіймали на гарячому, їхні матері зчинили лемент, нажалілись його матері, якій довелося заплатити за скло. Саме через те й отримав від неї ляпасів та штурханів.
Проте, своїй самотності він навчився давати раду. Він часто проганяв її думками, які промовляв уголос. Від того йому завжди здавалось, що то не він, а хтось промовляє до нього. У школі навчався досить кепсько, з нього часто підсміювалися. Лише у четвертому класі його однокласники раптом збагнули, що цього робити не варто, бо за спокійною, апатичною зовнішністю, за виразом байдужості може ховатися щось запальне. Якось один із хлопців, що мав кличку Кажан і вважався найсильнішим у їхньому класі, обізвав його байстрюком. Такої образи він стерпіти не зміг і заїхав кривднику п’ястуком по пиці. Зчинилася