Пригоди Олівера Твіста. Чарлз ДіккенсЧитать онлайн книгу.
’я, залишалося під великим сумнівом; а в такому разі ці спогади, цілком природньо ніколи б не побачили світу божого, а якби навіть і побачили його, то обмежилися б однією-двома сторінками і тому мали б неоціненну вартість бути найстислішим та найвірогіднішим біографічним нарисом літератур усіх часів і всіх країн, що будь-коли існували на світі.
Я, далебі, не збираюся доводити, що сам факт народження в притулку для бідних є наймилішою з усіх можливостей, що можуть перестріти людину на її життєвому шляху; я тільки маю на увазі, що в цьому випадкові для Олівера Твіста це було найкраще з усього того, що взагалі могло з ним статися.
Лікареві довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов’язку дихати самостійно, обов’язку, щоправда, досить марудного, але що став, проте, внаслідок звички, конче потрібний для нашого вигідного існування; якийсь час Олівер пролежав на невеличкому твердому матраці, конвульсивно ловлячи ротом повітря, у досить непевній рівновазі між цим і тим світом: шалька рішуче перетягала до останнього. Якби протягом цього короткого періоду Олівера оточували запопадливі бабусі, стурбовані тітки, досвідчені мамки та великодушні лікарі, тут би йому безперечно був капут. Але біля нього не було нікого, опріч старої убогої богаділки (та й та була напідпитку, бо не в заміру хильнула пива) і парафіального лікаря, що виконував такі обов’язки за гуртовою угодою з парафією; отже, Олівер і природа боролися сам на сам; поборсавшись іще кілька хвиль, нарожденець нарешті зітхнув, чхнув і повідомив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечі парафії, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловічої стати, що більше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.
Тільки-но подав Олівер цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, як латана ковдра, недбало перекинута через ліжко, заворушилась; бліде обличчя молодої жінки ледве-ледве підвелося з подушки, і знеможений голос насилу вимовив: «Дайте мені глянути на дитину й умерти».
Лікар сидів, обернувшись лицем до каміна, і то тер, то наставляв до вогню руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши у головах її ліжка, промовив значно тепліше, ніж того, здавалося, можна було від нього сподіватися:
– Таке, вам іще рано говорити за смерть.
– Звісно, рано, – додала й доглядачка, похапцем засовуючи собі в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допіру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. – Хай вона, сердега, проживе стільки, як я, і приведе тринадцятеро дітлахів і всі вони їй помруть – тільки-но двійко лишиться та й ті сидітимуть, як і мої, з матір’ю в богадільні, тоді вона іншої заспіває… Самі подумайте, що значить бути матір’ю і пестити отаку любу свою власну крихітку!
Але очевидячки ця відрадна перспектива матерніх радощів не справила належного враження; хвора похитала головою і простягла руку до дитини.
Лікар поклав немовлятко в її обійми; вона палко притиснула свої побілілі губи до чола сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горілиць на подушку – і вмерла. Лікар з доглядачкою кинулись розтирати їй груди, руки і скроні, але кров її вже навіки спинилася. Їй говорили про надію й відраду, але це все було тепер для неї надто недосяжне.
– Кінець, місіс Тінгоммі! – промовив нарешті лікар.
– Ох-ох-ох! Кінець бідолашній, – сказала богаділка, приймаючи з подушки корок від пляшки, що був вискочив ненароком, коли вона нахилилася до немовлятка. – Така вже її доля безталанна!
– Тільки ж не посилайте по мене, бабо, як дитина почне галасувати, – сказав лікар, замислено натягаючи рукавиці. – З нею ще буде, очевидячки, чимало мороки. Як почне репетувати, дайте їй кашки. – Лікар надягнув капелюха, але по дорозі до дверей затримався над ліжком покійниці. – А була вродлива. Звідки вона?
– Її принесено сюди вчора ввечері з наказу старшого, – відповіла стара. – Лежала на вулиці – там її й підібрали; мабуть, пройшла таки чимало піхотою, бо капці геть чисто розлізлися; ну, а звідки вона чимчикувала й куди її Бог ніс – хто його зна.
Лікар схилився над померлою і взяв її за ліву руку.
– Ага, стара пісня, – промовив він, похитавши головою, – нема обручки, як я бачу. Ну, на добраніч вам.
Шановний медик подався обідати, а доглядачка, хильнувши ще раз з зеленої пляшки, примостилась на низькому ослоні край каміна й почала пеленати дитину.
Який незрівнянний приклад сили одягу являв собою юний Олівер Твіст! Ще за хвилю, загорнений тільки-но в шматок байки, – він міг здаватися однаковісінько сином дуки, як і сином жебрака, і сторонній, бодай найдосвідченіший на рангах глядач заледве здолав би встановити його соціальний стан. Але скоро на нього на пнули стару перкалеву, пожовклу від довгої служби, сорочину, він одержав свою відзнаку й етикетку і одразу опинився на належному для себе місці, місці безрідного парафіального вихованця, сироти з притулку для бід них, затурканого, напівголодного попихача, що крізь стусани й побої мав пробивати собі шлях через світ божий – всім чужий, усім осоружний. Олівер дзвінко кричав. Якби йому знаття, що він сирота, залишений на добру ласку парафіальних