Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
завідувач відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства. Голова ради молодих учених Науково-дослідного інституту українознавства. Заступник голови Центру прикладної антропології. Автор монографії «Життя після окупації: побут киян 1943–1945 рр.»
Олександр Миколайович Чудновець – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Автор книги «Монітор «Смоленськ» («Kraków»), три долі».
Нінель Григорівна Ящук – біохімік, український краєзнавець, дослідниця київської Дарниці. Автор книги «Любимая Дарница. Оглядываясь на ХХ век…».
Це історія про те, чим і як жила звичайна людина в повоєнному Києві. Історія, замішана на крові, злочинному романтизмі, високих пориваннях душі, тоталітарності радянського режиму і щасливих випадковостей, без яких неможливі були б ми – ті, котрі постали з попелу надій наших предків. Історія неможливостей і закономірностей водночас. Закономірностей – бо зрозумілих подій і їхнього перебігу для тих, що були до нас, і – неможливостей для покоління тих, хто прийшов після нас, і ще, сподіваюсь, для тих, хто буде згодом. Бо тяжко уявити гіршої іронії долі, якщо все знов розпочнеться і повториться.
Кожна лінія цієї історії абсолютно автономна щодо іншої. І тому розпочинати можна з будь-якої частини. Позаяк стежки переплетені. А як читати – залежить від вас.
Ще кілька слів про суто важливе – посилання. Якщо ви, мій шановний читачу (а я шаную кожного), застали радянські часи і встигли побувати в комсомолі перш ніж він зник, мабуть, ви можете ці сторінки проігнорувати – бо більшість із них розкривають те, що ви знаєте й так. А інші… Як я вже сказала: все залежить від вас.
Інсайт
Что-то с памятью моей стало. Все, что было не со мной, – помню.
Р. Рождественський. «За того парня».
Кажуть… Люди кажуть багато чого. І я їм здебільшого не вірю. Лише іноді, коли не маю іншого вибору, бо надія – єдине, що лишається. Ось як зараз.
«Ендшюльдіген зі бітте», – почула я заяложену фразу коло вуха і зрозуміла її. Переді мною вибачались за те, що добряче штовхнули. Потяг метро по дорозі сюди був повнісінький і вилізти звідти видалося так само складно, як і залізти в електричку на вокзалі Берліна. Що йшло далі – якась тарабарщина, це залишилося поза моєю розумовою досяжністю. Німецької я не знаю.
А ось мій батько знав. Льотчик-винищувач під час Другої світової, він вивіз мою маму з цього ж таки Берліна, який визволяв. Пожалів і врятував від масових зґвалтувань, що на неї напевне чекали. Ця складна операція із задіянням усіх корисних зв’язків, одного генерал-лейтенанта і навіть його спецтранспорту – літака, позиченого на добу, ледь не коштувала батькові життя. В Києві його розжалували і забрали всі нагороди. А в особовому відділі після численних допитів мали постановити одне – заслання. Батько дивом уникнув арешту.
Моя мама була красунею. А радянські солдати не гребували навіть монашками. Що вже казати про звичайних миловидних німкень. Хоча я бачила їхню весільну світлину і тому можу стверджувати: мама себе понівечила, як могла, аби не бути принадною для радянських військових. Обстригла наголо волосся і попросила сестру (котру таки зґвалтували, а потім убили) зламати їй носа. Однак і така вона випромінювала світло юної краси. Навіть зі старої вицвілої фотографії.
Батько мені залишив купу фотографій в офіцерському шкіряному планшеті з потертим наплічним ременем. Усі світлини дістались мені в спадок. Безліч інших, що вперто не бажали старішати, – зігнуті по краях світлини, що пахтіли рудою шкірою сумки. З молодим батьком і радісною мамою. Я так і не наважилася спитати, допоки він був іще живий: чи то і для мами це було кохання з першого погляду?
У тому польовому планшеті була фотографія, яку я ніяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зі світлини? Не в диктора телебачення або футболіста чи співака, принаймні тих, хто жив з вами в один час (навіть якщо і на іншому континенті), а в хлопця з фотографії – льотчика, що разом з моїм неймовірно молодим батьком всміхається щасливо в об’єктив? А за ними – лани широкі, і десь там, удалечині, ліс на задньому фоні моєї батьківщини… Тієї, яку вони захищали від фашистських загарбників.
Це як coup de foudre[1], хай йому грець. У дитинстві я все думала, чи може статися так, що побратим батька зі світлини, в якого я була безнадійно закохана усе своє дитинство, якось стрінеться мені? Адже батько не забував своїх військових товаришів, і вони часто збиралися разом. Чи упізнала б я його?.. Адже я могла піти з батьком на одну з цих зустрічей і подивитись, який він. Могла хоча б просто запитати у батька, чи він одружений? Чи оцей льотчик зі світлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?
Однак у юності я була украй нерішучою дівчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стріти. Між нами було провалля в тридцять з гаком років,
«Удар блискавки» (