Енн з Острова. Люси Мод МонтгомериЧитать онлайн книгу.
вітру несли на собі пух з будяків; вітру, який ще був по літньому солодким з ароматом папороті з Лісу Привидів.
Але все в пейзажі навколо вже нагадувало про осінь. Вдалині глухо ревіло море, поля стояли сухі й голі, розрізані навскіс золотою смугою, долина струмка внизу Зелених Дахів була ефірно-пурпурова від айстр, а Озеро Блискучих Вод було синім-синім-синім; не по-весняному мінливо синім, не по-літньому блідо-блакитним, а чисто, ясно синім, ніби у води минули всі настрої й емоційні перепади, і тепер навіть сни не тривожили її спокій.
– Гарне було літо, – сказала Діана, з усмішкою крутячи перснем на лівій руці. – А весілля пані Лаванди ніби його увінчало. Думаю, пан та пані Ірвінг зараз на узбережжі Тихого океану.
– А мені здається, що вони вже так давно поїхали, що до цього часу могли здійснити подорож навколо світу, – зітхнула Енн.
– Аж не віриться, що лише тиждень минув, відколи вони одружилися. Все змінилося. Пані Лаванда і пан та пані Аллан поїхали – який же самотній вигляд має їхній дім зі закритими віконницями! Вчора ввечері я проходила повз, і в мене виникло відчуття, ніби всі в ньому померли.
– Ніколи в нас не буде такого чудового священника, як пан Аллан, – сказала Діана з понурою упевненістю. – Думаю, цієї зими будемо мати різних заступників, а половину неділь не буде проповідей. І ще й ви з Гілбертом поїдете – тут буде жахливо нудно.
– Фред буде тут, – хитро натякнула Енн.
– Коли сюди перебирається пані Лінд? – спитала Діана, ніби не почула слів Енн.
– Завтра. Я рада, що вона приїжджає – але це ще одна зміна. Ми з Маріллою вчора прибрали кімнату для гостей. Знаєш, як мені не хотілося цього робити? Звичайно, це не нерозумно – але все одно відчуття було таке, ніби ми скоюємо святотатство. Для мене ця кімната завжди була як святилище. У дитинстві вона мені здавалася найпрекраснішим помешканням на світі. Пам’ятаєш, як сильно я хотіла спати на ліжку в кімнаті для гостей – але не в «Зелених дахах», ні-ні-ні! Було б жахливо – я б там не змогла зімкнути очей! Я ніколи не ХОДИЛА по тій кімнаті, коли Марілла мене по щось посилала – я йшла навшпиньки й затамувавши подих, ніби в церкві, і відчувала полегшення, коли звідти виходила. Там висіли портрети Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського, по обидва боки від дзеркала, і вони так суворо на мене дивилися весь час, коли я була там, особливо коли відважувалася зазирнути в дзеркало, яке було єдиним в домі, що не викривляло мого обличчя. Мені завжди було цікаво, як Марілла взагалі сміла там прибирати. А тепер там не просто чисто – кімната гола. Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського переселили в коридор на другому поверсі. «Так проходить мирська слава», – підсумувала Енн, засміявшись сміхом з дрібкою смутку. Завжди неприємно оскверняти старі святилища, навіть коли ми їх переросли.
– Мені буде так самотньо, коли ти поїдеш, – всоте застогнала Діана. – Подумати тільки, ти їдеш вже наступного тижня!
– Але поки ми разом, – бадьоро сказала Енн. – Не можна дозволяти наступному тижню позбавляти нас радості цього тижня. Я сама не уявляю, як поїду звідси – ми з домом не розлий вода. Кому ще буде самотньо! Це я маю жалітися! ТИ тут залишаєшся зі всіма друзями – і з ФРЕДОМ! Я ж тим часом буда наодинці між незнайомцями, не знатиму ні душі!
– КРІМ Гілберта – А ЩЕ Чарлі Слоана, – сказала Діана, наслідуючи хитру інтонацію Енн.
– Чарлі Слоан, звісно, мені зразу полегшало, – саркастично погодилися Енн; після чого обоє безвідповідальних дівчат засміялися. Діана добре знала, що Енн думає про Чарлі Слоана; але попри всякі різні приватні розмови вона не знала, що Енн думає про Гілберта Блайта. Власне, Енн і сама не знала.
– Хлопці можуть жити на другому кінці Кінґспорта, наскільки я знаю, – продовжила Енн. – Я рада, що буду в Редмонді, і впевнена, що з часом мені там сподобається. Але я також знаю, що перші декілька тижнів мені точно не подобатиметься. І я навіть не зможу втішати себе тим, що на вихідних поїду додому, як це було в академії. А до Різдва ще тисяча років.
– Все міняється – чи буде мінятися, – сумно сказала Діана. – У мене відчуття, що нічого вже не буде, як раніше, Енн.
– Думаю, ми дійшли до місця, де наші шляхи розходяться, – вдумливо сказала Енн. – Ми мали сюди дійти. Як гадаєш, Діано, бути дорослими – справді так добре, як ми уявляли в дитинстві?
– Не знаю – щось добре в цьому точно є, – відповіла Діана, знову погладжуючи перстень з тією легкою усмішкою, яка завжди змушувала Енн почуватися зайвою й недосвідченою. – Але багато всього заплутує. Буває, я почуваюся так, наче бути дорослою мене тільки лякає – і я б все віддала, щоб знову стати маленькою дівчинкою.
– Думаю, з часом ми всі звикнемо бути дорослими, – сказала Енн бадьоро. – Згодом вже буде не так багато несподіваного – хоча, зрештою, мені здається, саме несподіване робить наше життя цікавим. Нам вісімнадцять, Діано. За два роки нам виповниться двадцять. А там не встигнеш й оком кліпнути, як ти станеш поважною матроною середніх літ, а я буду милою старою дівою тіткою Енн, яка приїжджатиме в гості на канікули. У тебе завжди знайдеться для мене куточок, правда, люба Ді? Не кімната для гостей – старі діви