З подорожньої книжки. Леся УкраїнкаЧитать онлайн книгу.

      При березi гори в жалобi,

      снiгами лямованi хмари

      всi чорнi, мов покрив на грoбi,

      пiд ними узгiр’я, як мари…

      Така тут земля. А на морi…

      Чайки якось хижо кигичуть,

      злу радiсть я чую в тiм хорi,

      мов згубу на нас вони кличуть.

      Рипить корабель, стогне тяжко,

      здригається, наче конає,

      угору здiймається важко,

      ще важче удiл поринaє.

      Маленький гурток подорожнiх

      притих, не почуєш i слова,

      лише по каютах порожнiх

      iде якась жаска розмова.

      То вiтер часами закине

      з вiкoнечка снiгом-крупою

      i в дверi покинутi лине,

      злий холод несучи з собою.

      День, вечiр, нiч, ранок – все бiле,

      все тьмяне, нi темне, нi видне:

      за хмарами сонце зомлiло,

      вiд мiсяця мла тiльки блiдне.

      Мандруємо вогким туманом

      назустрiч слiпiй снiговицi…

      Так линуть малим караваном

      у вирiй запiзненi птицi.

      Боже! куди се я плину

      сим бiловiйним туманом?

      Може, я лину на безвiсть

      в вогкi летючi снiги?

      Може, то тiльки легенда —

      край той, осяяний сонцем,

      край той, куди я збиралась

      болi свої вiднести?

      Може, то казка знадлива —

      тії смарагдовi луки,

      плеск тепловодої рiчки,

      злотоiскристi пiски?

      Може, то вiдьма-гарячка

      спогади й мрії зiбрала,

      з них на вогнi мого палу

      дивний зварила напiй

      і пройняла менi душу

      непереможним безумством

      тим, що людину заводить

      на бездорiжжя страшні?

      Може, i в сніжних пустелях

      fаtа mоrgаnа[2] панує,

      марева срiбно-блакитнi

      сiючи в бiлих снiгах?

      Може, прокинуся хутко

      з сеї примари-омани

      десь на безлюднiм просторi

      i без надiй на життя?..

      На помостi корабельнiм

      розгорiлося багаття,

      то матроси розпалили,

      щоб закляклi руки грiти.

      I крiзь мокру снiговицю

      бачу я вогонь червоний,

      наче сонце, що конає

      у молочнiй бiлiй млi;

      а навколо нього мрiють

      наче тiнi чорних птахiв —

      то матроси iтальянськi

      посiдали у плащах.

      Тi плащi в Палермi рiднiм

      грiли так ретельно, щиро, —

      що ж се трапилося з ними

      в сторонi сiй бусурменськiй?

      Пропускають зимний вiтер,