Сяйво. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.

      Частина перша. Вступні заснування

      Розділ перший. Співбесіда з наймачем

      Джек Торренс подумав:

      Зросту в Уллмані було п’ять і п’ять[1], а рухався він з тією метушливою манірністю, яка, здається, є ексклюзивно притаманною всім таким опецькам. Проділ у волоссі мав ідеальний, темний костюм на ньому був скромний, але будив довіру. «Я – та людина, якій ви можете ввірити свої проблеми» – промовляв цей костюм до грошовитого клієнта. Натомість найманому робітникові він різко кидав: «Знай своє місце, ти». У петлиці його червоніла гвоздика, мабуть для того, щоби ніхто посеред вулиці не переплутав Стюарта Уллмана з місцевим трунарем.

      Слухаючи балачку Уллмана, Джек зізнався собі, що йому, либонь, не сподобалася б жодна людина по той бік столу – за таких обставин.

      Уллман запитав щось, чого він не дочув. Це не на користь; Уллман був того типу людиною, що занотовує такі хиби до свого ментального ролодексу[2], аби використати їх потім.

      – Перепрошую?

      – Я питаю, чи цілком ваша дружина усвідомлює, на що саме ви тут наймаєтеся. А ще ж у вас є син, звісно. – Він поглянув долу, на анкету, що лежала перед ним. – Деніел. Вашу дружину анітрохи не лякає ця перспектива?

      – Венді – надзвичайна жінка.

      – А син у вас також надзвичайний?

      Джек посміхнувся великою рекламною усмішкою:

      – Гадаю, нам подобається так думати. Він доволі самостійний як для п’ятирічного хлопчика.

      Жодної усмішки навзаєм від Уллмана. Він засунув Джекову заяву назад до теки. Тека пішла до шухляди. Стільниця тепер стала цілком порожньою, якщо не рахувати бювара, телефону, лампи «Тензор»[3] та кошика для вхідних/вихідних паперів. Обидві половинки вхідних/вихідних також були порожніми.

      Уллман підвівся й рушив до картотечної шафи в кутку.

      – Обійдіть стіл, будь ласка, містере Торренс. Подивимося плани готельних поверхів.

      Повернувшись із п’ятьма великими аркушами, він поклав їх на сяючу поверхню горіхової стільниці. Джек став у нього за плечем, дуже виразно відчуваючи запах Уллманового одеколону. «Всі мої чоловіки користуються англійською шкірою або зовсім нічим»[4] – майнуло в голові геть безпідставно, і йому довелося прикусити собі язика, щоб не реготнути. З-поза стіни, ледь чутно, долітали звуки кухні готелю «Оверлук», там уже все вщухало після ланчу.

      – Горішній поверх, – різко мовив Уллман. – Це горище. Зараз там нема абсолютно нічого, окрім старого непотребу. Після Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів і, схоже на те, що кожний наступний менеджер усе, що він вважав непотрібним, відправляв на горище. Я хочу, щоби там всюди було розставлено пастки на пацюків і розкладено отруйні приманки. Дехто з покоївок третього поверху каже, ніби чув там шарудіння. Я цьому ані на крихту не вірю, але не мусить залишатися навіть єдиного шансу зі ста на те, щоби бодай один пацюк жив у готелі «Оверлук».

      Джек, який підозрював, що в кожнім готелі світу є один чи парочка щурів, утримав свого язика на припоні.

      – Звісно, ви за жодних обставин не дозволятимете заходити на горище своєму сину.

      – Так, – відповів Джек, знову зблиснувши великою рекламною усмішкою.

      Яке приниження. Невже це уїдливе чмо дійсно вважає, що він дозволив би своєму синові тинятися поміж пасток на горищі, захаращеному викинутими меблями й бозна ще чим?

      Уллман зісмикнув план горішнього поверху й поклав його