Мобі Дік, або Білий Кит. Герман МелвіллЧитать онлайн книгу.
одного довгого, небезпечного шляху є лише початком другого, завершення другого – початком третього, і так без кінця й краю, на віки вічні. О нескінченна, нестерпна марнота земного буття!
У міру того як ми віддалялися від берега, холодний вітер дужчав, і малий «Моховик» став збурювати носом пінні буруни, наче лошатко. Як жадібно я вдихав цей вітер мандрів! З якою зневагою квапився відвернутися від усіх земних портів, від цієї сходженої та з’їждженої тверді, вкритої незліченними слідами рабських підошов і підков, щоб милуватися красою моря, чия гладінь не зберігає слідів.
Квіквег теж втішався бризками пінного водограю. Його темні ніздрі роздувалися, рівні гострі зуби вишкірилися. Ми мчали вперед і вперед. Вирвавшись у відкрите море, «Моховик» низько схилився перед поривом вітру, на бігу зарившись носом у хвилю, наче раб, що вклоняється султану. Схилившись, ми мчали кудись убік, і напнуті снасті дзвеніли, мов дроти, а дві високі щогли згиналися, наче осока під вітром. Стоячи біля бушприта, що пірнав униз, ми захопилися цим вражаючим видовищем і не одразу помітили глузливі погляди, які кидали на нас пасажири – юрма сухопутних роззяв, здивованих тим, що двоє людей можуть так дружити, наче біла людина – не такий самий негр, тільки побілений. Серед них було кілька бовдурів, таких необтесаних і зелених, наче їх щойно виламали з непролазної діброви. Квіквег схопив одного з цих лобуряк, що викаблучувався в нього за спиною, і я вже ладний був подумати, що тут бідолашному дурникові й кінець. Відкинувши гарпуна, кремезний дикун схопив хлопця за барки, з дивовижною силою та спритністю підкинув його в повітря, давши йому копняка, змусив прокрутити подвійне сальто, після чого засапаний хлопець, цілий і неушкоджений, приземлився на ноги, а Квіквег повернувся до нього спиною, запалив свою люльку-томагавк і дав мені затягнутись.
– Капітане! Капітане! – заволав цей йолоп, підбігши до поважного капітана корабля. – Бачили, що цей диявол виробляє?
– Гей ви, сер, – гримнув капітан, сухорлявий і високий, наче паля корабельного шпангоута. Він з поважним виглядом підступив до Квіквега і мовив: – Що це ви в біса робите? Ви що, не розумієте, що могли вбити людину?
– Що він казати? – лагідно звернувся до мене Квіквег.
– Він каже: твій ледь не вбивати та людина, – і я вказав на хлопця, що все ще трусився неподалік.
– Мій вбивати? – вигукнув Квіквег, і його татуйоване обличчя пересмикнула судома нелюдського презирства. – Ха! Така мала риба! Квіквег не вбивати мала риба. Квіквег вбивати великий кит!
– Чуєш, ти! – заревів капітан. – Я тебе самого буду вбивати, чортів людожер, як ти ще колись викинеш таку штуку в мене на кораблі! Начувайся!
Проте сталося так, що цієї миті сам капітан мусив стерегтися. Шалений порив вітру, налетівши на вітрило, обірвав шкот, і величезна колода гику загойдалася над палубою від борту до борту, охоплюючи у своєму польоті кормову частину палуби. Важкий гик збив