Сплячі красуні. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
щоб проробляти свої витівки, коли поряд нікого нема.
– Гадаю, навпаки. – Котс сиділа на краєчку свого столу, поклавши на коліна торбу. – Жодній з дівчат я не можу дорікнути за її спробу.
– Ви ж знаєте, вони брешуть. Вони – злочинниці.
– Сексуальне домагання – це також злочин. Ти маєш останнє попередження. – Котс зарилася в свою торбу, нашукуючи помаду для пошерхлих губ. – До речі, тільки півпачки? Чи ти ба, Доне. – Вона видобула серветки, запальничку, слоїк з пігулками, айфон, гаманець і нарешті те, що шукала. Ковпачок десь відпав, і помада була поцяткована дрібками ворси. Дженіс все одно нею скористалася.
Пітерз запав у мовчанку. Вона дивилася на нього. Покидьок і кривдник, і неймовірно удачливий, бо не знайшлося іншого офіцера, котрий би виступив свідком якогось з його зловживань. Але вона його дістане. Має час. Час, фактично, це синонім слова тюрма.
– Що? І тобі хочеться? – подала Котс йому свою помаду. – Ні? Тоді повертайся назад до роботи.
Двері здригнулися в одвірку, коли він їх захряснув, і Дженіс почула, як Пітерз демонстративно, наче якийсь роздратований підліток, затупотів геть із приймальні. Задоволена, що дисциплінарна прочуханка пройшла майже так, як вона й сподівалася, Котс повернулася до проблеми ворсистої помади й почала ритися в торбі, нашукуючи ковпачок.
Завібрував її телефон. Котс опустила торбу на підлогу і пішла до звільненого дивана. Вона подумала, як же їй неприємна та особа, чиє гузно лише щойно було вмощене тут, і сіла лівіше вм’ятини в центральній подушці.
– Вітаю, мам.
Поза голосом Мікейли чулися інші голоси (деякі з них кричали), а також сирени.
Котс відкинула геть свій початковий імпульс вишпетити дочку за те, що та вже три тижні не дзвонила.
– Щось трапилося, любонько?
– Зачекай хвильку.
Шум став приглушеним, Дженіс чекала. Її стосунки з дочкою переживали свої злети і падіння. Рішення Мікейли покинути навчання на юридичному факультеті і піти в телевізійну журналістику (у свій власний спосіб то фабрика лайна одного розміру з тюремною системою і, либонь, така ж повна злочинців) було падінням, а пластика носа на певний час опустила їхні стосунки значно, значно нижче рівня моря. Утім, у Мікейлі було завзяття, яке Дженіс поступово навчилася поважати. Можливо, вони не були аж такими різними, як здавалося. Пришелепувата Магда Дубчек, місцева жінка, яка няньчила Мікейлу, коли та була немовлям, якось сказала:
– Вона – як ти, Дженіс! Їй неможливо завадити! Скажи їй «одне печиво» і вона зробить своїм персональним завданням з’їсти три. Усмішками й хихотінням, і ласкавістю доведе до того, що ти не в змозі будеш сказати їй «ні».
Два роки тому Мікейла робила хвалебні рекламні огляди на місцевому телебаченні. Тепер вона на «Ньюз Америка», де її злет відбувся стрімко.
– Окей, – промовила Мікейла, з’явившись знову. – Шукала якесь спокійніше місце. Ми стовбичимо перед ЦКЗ. Я не можу довго балакати. Ти дивилася новини?
– Звісно, Сі-Ен-Ен.
Дженіс полюбляла цю шпильку і