Ініціація. Клубне видання. Люко ДашварЧитать онлайн книгу.
и не прочитали за своє життя, знайте: усе те може статися. Перед вами історія, реальні події якої викладені на рівні образного узагальнення, без справжніх імен і прізвищ. Заздалегідь перепрошую за використання таких відомостей із відкритих джерел, а також за їхню вільну інтерпретацію, бо щиро сподіваюся: це не применшить ані значущості цих подій, ані поваги і шани до їхніх реальних учасників. Ані зневаги – до тих, хто вартий зневаги.
Частина перша
1
Пес геть охляв, а весна все не допомагала: ще не висмикнула з нір полівок, не вповільнила реакцій полохливих зайців. Із кущів обабіч перевантаженої траси в семидесяти кілометрах від столиці тоскно спостерігав за автівками, що вони різали шлях у протилежних напрямках. Хоч би яка зупинилася чи легковажна рука просто на ходу викинула з вікна недоїдений кусень. Машини не гальмували.
Пес витягнув шию, побачив стару жінку – дибала собі узбіччям у бік Києва – і якби пес був людиною, тільки б одному здивувався: елегантній, хоч і давній, шкіряній сумочці, яку старенька в акуратній простій одежині міцно стискала в руці. Та пес був псом, зголоднів украй, тому подерся крізь кущі до людини, зашкандибав поряд, дивився їй в очі благально: дай… Стара жінка зупинилася, розкрила елегантну шкіряну сумочку, дістала з неї галетне печиво «Марія», простягнула псові.
– Не забудь почистити зуби та помити руки, – мовила суворо.
Пес заковтнув печиво, подивився старій у спину: сунула собі далі потроху з приреченістю всіх живих – і людей, і тварин – йти і йти, поки є сили. Заскавучав застережливо, бо бачив: геть обмаль сил у людини. Попередити хотів: зупинися, поки не впала.
Жінка не зрозуміла поради, все віддалялася. Пес уже намірився повернутися в кущі, та раптом побачив, як стара оступилася, на мить втратила рівновагу, ледь не впала, та встояла, продовжила шлях.
Пес насторожився, завмер. Примружив очі від сонця: вже наповнювало теплом холодний весняний ранок. Небесний жовтий диск нагадав псові печиво, яке щойно зігріло його голодний шлунок.
Із жалем глянув на безпечні кущі, побрьохав за людиною вслід.
Попереду маячив довгий виснажливий день…
2
Сон. Якби не уривок страхітливого сну – чіткою картинкою стояв перед очима, жахав до тваринного відчаю – я б наплювала на намагання наповнити хоч краплею користі залишок цього порожнього весняного дня. Закінчувався. Низьке сонце ще освітлювало місто, та вже попереджало: скоро все навкруги огорнуть сірі сутінки, загустіють до чорного екрана, який фатально виникає завжди після того, як кіно закінчується. Та дивний сон вимагав активної протидії ще сьогодні. І ось я тут, у нотаріальній конторі, за двадцять хвилин до закриття: вмотивована, відважна і занадто знервована для того, щоб відірвати ці двадцять хвилин від себе, подарувати їх будь-кому.
Нотаріуси вже сунуть до виходу, гукають колезі, який не встиг завчасно підхопитися зі стільця:
– До завтра, Германе!
– Так! До завтра, – киває той, не приховуючи роздратування, і все не дивиться на мене, імітує цілковиту зайнятість: перебирає папери на столі і, певно, подумки останніми словами кляне себе за те, що, коли я увійшла до нотаріальної контори, він був єдиним із трьох нотаріусів, який іще сидів за столом (інші вже попідхоплювалися, шаруділи-складали речі), тому я навіть не спитала, до кого мені звернутися. Просто підійшла і сіла біля столу молодого розгодованого і, певно, успішного мужчини, раз він у стильному костюмі та з дорогим годинником на лівій руці, хоча зовнішні ознаки успіху ніяк не підтвердження внутрішніх чеснот.
– Приходьте завтра. – Герман врешті піднімає на мене очі. І його чомусь не вражає моя краса чи фантастична неординарність аж настільки, щоби він забув про час, кинувся виконувати будь-які мої забаганки. Дивно, бо я сама хронічно відчуваю свою виключну неординарність просто на фізичному рівні.
– До закінчення робочого дня ще двадцять хвилин! – нагадую Германові.
– У нотаріусів апріорі немає справ, які вирішуються за двадцять хвилин. – Він уже не приховує роздратування. Зиркає на коштовний годинник.
– За двадцять хвилин устигнете проконсультувати мене! – не здаюся.
– З якого питання?
– Хочу скласти заповіт.
Герман не вірить власним вухам. Роздивляється мене здивовано.
– Вам… років тридцять?
– Тридцять один!
– Хворієте?
– Ні. Принаймні якщо і хворію, то не знаю про це. Або – так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі.
– Якщо хронічно, то нащо вам заповіт саме зараз?
– Такі часи. Маю оперативно й адекватно реагувати.
– Не розумію. – Він не розуміє. Забуває про двадцять хвилин: стікають-щезають.
Зітхаю, беруся пояснювати:
– Раптом завтра в під’їзді чи просто на вулиці мене приріже покидьок, яких зараз раніше строку повипускали?
– То запишіться на курси самооборони.
– Не