Кінець дороги. Мері ЛовсонЧитать онлайн книгу.
рога зовсім заросла, тож їм доводилося зупиняти машину разів зо п’ять, щоб зрубати кущі чи відтягнути набік повалені дерева. Одного разу шлях їм перепинила величенька береза й вони взялися її розпилювати поперечною пилкою. Саймонові ще ніколи не доводилося бачити поперечну пилку, не кажучи вже користуватися, тож він, як і варто було очікувати, майже нічим не допомагав, але підсміхатися над ним лише додавало розваги.
– Тільки гляньте на це дитя асфальту, – сказав Том. – Якщо не забереш звідти ногу, залишишся без неї. Добре, так краще. А тепер тягни пилку просто на себе… пильнуй, щоб полотно не погнулося, інакше вона застрягне.
Саймон узявся за ручку пилки й потягнув. Полотно застрягло.
– Як я й казав… – мовив Том, поправляючи пилку. Саймон потягнув знову. Полотно застрягло.
– От ми вдома маємо справжні пилки, – озвався Саймон. – Клацнув вмикачем – і готово! Цілий цей штат можна було б випиляти за десять хвилин. – Він був американець, з Алабами, й трохи розтягував слова. Том боявся, що він за цілий тиждень знудиться тут, у їхній глушині, але той охоче погоджувався на що завгодно і, здавалося, добре проводив час.
– Провінцію[1], – відказав Том. – А не штат. І справді, я легко можу уявити тебе з бензопилкою. Попередь мене заздалегідь, гаразд? Я емігрую.
Він потягнув пилку назад, а тоді спинився, зауваживши, під яким кутом сонячне світло падає крізь гілля, і глянув на годинника.
– Знаєш, не ображайся, але, напевно, ліпше хай Роб візьметься замість тебе, інакше ми не встигнемо засвітла дістатися до урвища й назад. Гаразд, Робе?
Роберт стояв, запхавши руки в кишені, дивлячись кудись у ліс, і наче й не чув. Щоразу, коли їм доводилося зупинятися, щоб розчистити дорогу, вони всі троє виходили з машини, але щоразу Роберт просто стояв собі, наче заглибившись у думки. Тома це почало і дратувати, й соромити. Роб і досі був у поганій формі, усі це бачили, але раз він погодився з ними поїхати, то мав хоч трохи постаратися складати їм компанію. Відколи вони виїхали, він сказав заледве кілька слів.
– Ти не міг би допомогти мені, Робе? – сказав Том. Відповіді не було. – Робе? Ти не міг би допомогти?
Нарешті Роберт озирнувся.
– Звісно, – відповів він. Його обличчя мало колір воску, наче він довгий час пробув замкнений у темній кімнаті. Він підійшов, узявся за ручку пилки, й менш ніж за хвилину вони зробили перший розпил.
– Ну нічого собі! – вигукнув Саймон, трохи переборщуючи з захватом. – Ви що, від народження вмієте це робити?
Том пирхнув. Вони з Робертом перенесли пилку на другий бік дороги й зробили другий розпил. Утративши опору, відпиляний шматок дерева грюкнув на землю. Хлопці удвох узялися за нього й відтягли на узбіччя.
– Гаразд, – мовив Том. – Їдьмо. – Він повернувся до машини й кинув пилку в кузов.
Роберт дивився повз них, кудись на дорогу.
– Робе? – знову сказав Том, тепер уже майже не приховуючи роздратування.
– Там рись, – тихо озвався Роберт.
Том озирнувся, і дійсно, за щонайбільше тридцять футів лежала рись, припавши до землі, спостерігаючи за ними.
– Боже! – сказав Саймон напівпошепки. – Подивіться-но!
– Нечасто таке побачиш, – мовив Том. Його це, на диво, порадувало, так, наче поява цієї великої кицьки була ділом його рук. – Вони переважно полюють уночі. Вважайте, що нам випала честь.
– Я так і вважаю!
Рись якусь мить дивилася на них, бережко нашорошивши вуха з китичками. А тоді обернулася й в одну мить зникла. Троє хлопців так і стояли, вглядаючись у ліс, силкуючись розгледіти обриси звіра серед тіней, але дарма.
Вони повернулися до машини й поїхали далі. Автівка хилиталася на вибоїстому ґрунті, у них за спинами змикався ліс. Нарешті вони заїхали за поворот, і попереду дорога різко скінчилася й не залишилося нічого, крім дерев.
– Здається, далі нічого немає, – сказав Саймон. – Що робимо?
– Вилізаємо. Ми приїхали.
Том підвів авто так близько, що його бампер мало не торкався знака, який стояв між дорогою та найближчими деревами, і вимкнув двигун.
– Що там написано? – запитав Саймон, нахилившись уперед і намагаючись прочитати.
– Ти маєш його побачити, – відказав Том. – Він класний. – Хлопець відчинив двері й вийшов.
То був звичайнісінький дорожній знак – чорні літери на шматку білого емальованого металу, прикрученого до стовпа, увігнаного в землю. Крізь фарбу проглядалася іржа, табличка була вкрита пилом і брудом, але коли Том витер поверхню рукавом, слова все ще можна було прочитати.
Саймон обійшов машину й приєднався до нього. «Кінець дороги» – прочитав він уголос, а тоді коротко реготнув.
– Невже комусь здається, що цього можна не помітити? Його тут поставили задля сміху?
– Навряд чи управління доріг славиться своїм почуттям гумору, – відповів Том. – Урвище зовсім близько: напевно, цей знак мав би застерігати людей.
За
Мається на увазі адміністративна територіальна одиниця.