Унія. Володимир ЄшкілєвЧитать онлайн книгу.
пових орд. Навіть могутня, зігріта південним сонцем Османська імперія відчула на собі крижане дихання Арктики. Першого року нового століття замерзло Чорне море, й від гирла Дунаю до Константинополя люди їздили на санях по замерзлих хвилях. Тієї зими турецький поет, наречена якого померла від застуди, склав рядки про Даджаля, прищавого демона з півночі, що крокує твердою поверхнею Понту, наближається до боспорських берегів. Він скрегоче зубами-крижинами й облизується на засніжений, наче посипаний цукровою пудрою, купол Айя-Софії.
Європейський Новий час міг, напевне, стартувати пізніше і спокійніше, але далекий вулкан не залишив Старому світу вибору. Рух у напрямі модерну став єдиною альтернативою голодних століть.
Континентальне господарство зазнало радикальних змін. Цінність хлібородних земель та політична вага їхніх володарів зростали так само впевнено та швидко, як і ціни на зерно – головний життєвий ресурс тодішнього людства.
Багатолюдна Європа готова була платити за нього золотом. Дзвінкою монетою, яку карбували з американських та азійських скарбів, привезених іспанськими галеонами та португальськими галерами. Магнатські роди негайно прискорили колонізацію чорноземного поясу України, приводячи в рух неозорі й споконвіку незаймані простори на схід від Південного Бугу та південніше Десни.
Фронтирна лінія пересунулася в глибини Дикого Поля, наповнюючи серця степовиків жорстокими передчуттями, а козацтво опинилося в тисках між рубіжними фортецями Речі Посполитої і кримською ордою, що жила під рукою Високої Порти.
За лічені десятиліття на цілинних землях виникли неоголошені, проте фантастично багаті, держави. Їхні правителі дозволяли собі на рівних сперечатися з монархами і синклітами. Щойно прокладеними дорогами на щойно цивілізовані території потягнулися фінансово-торгівельні корпорації, що вели свою історію від часів Хазарії та Візантії; до Умані, Полтави і Лубен потекли, набираючи повноти, золоті струмки. А назустріч їм неквапно рушили десятки тисяч чумацьких маж, вантажених відбірним зерном. Народжувалася нова сила, здатна зруйнувати світовий порядок. І далеко не всі раділи її народженню.
Нова сила переміщувала сотні тисяч людей, перетворювала хутори на села, а села на міста. А ще вона бродила й пінилася, немов молоде вино, линула до моря великими ріками Скифії, народжувала несамовиті надії та авантажні проекти. В місцях темних та замовчуваних нова сила зустрічала стару – сиву і дику, настояну на хмільних медах та відьмацьких варивах. Змішуючись, ці дві утворювали купаж, сповнений енергії, руху, радісної люті та підприємливого божевілля. Хиткі форми виникали, руйнувалися і виникали знов, нізвідки з’являлися ватажки повстань і герої оборонних пригод. Нищівні ідеї та штурмові бажання охоплювали натовпи, а говірки і мови не встигали за потребами називання.
Хвилі від цього виру розходилися далеко. Й навіть в ті землі, куди, здавалося, цивілізація вже стала підкованим чоботом, шаленство свіжого світу приносило дикі настрої та змішання форм. Тридцятилітня війна, яка разом із глобальним похолоданням виснажувала Захід, відкривала для Сходу браму спокусливих можливостей. Політична історія стояла на роздоріжжі і міркувала. Вона очікувала на знаки і дивувалася варварським назвам.
А поки вона перебувала в непевності, козаки повставали, зазнавали поразок, радилися, знову повставали й знову радилися в лісовому лозі, де дрімали роблені з сірого каменю чи то химерні хрести, чи то ідоли забутих богів.
ЧАСТИНА І
ТИНКТУРА. ЗИМА—ВЕСНА 1639
1
Шляхтич герба Абданк дивився на місто. На стіни і засніжені вежі. Стара частина фортеці нагадала йому родину боровиків: плескуваті споруди обступили сановиту Арматну вежу. Витесані з трьохсотлітніх буків спиці підтримували її «шапинку», викладену свинцевими плитами. Стіни вкрили численні вищерби. Наче слимаки-велети гризли дикий камінь мурів і контрфорсів.
Шляхтич уявив таке слимачисько під мурами міста й посмішка зрушила вуса. Руді доньки електора Олександра стрибали б і верещали від захоплення, а тутешній володар влаштував би веселе полювання. Уява негайно намалювала гетьманських псарів, що нацьковують своїх вихованців на чудовисько, червоні пики нотаблів та натовп посполитих, вібруючий від цікавості і переляку.
Зрештою, в цьому видінні було дечого від легенди його герба. Адже стрічку з подвійним «V» на щит першого з Абданків помістили після перемоги над чудиськом. Видіння сплітало різні історії з різних часів у щось приналежне єдиній долі. У щось страшенно піднесене, картинне та героїчне. Шляхтичеві такі паралелі імпонували ще з часів братської школи; завдяки ним можна було сподіватися й на власне місце в книжних переліках – десь поряд із Александром, Цезарем, Велізарієм, Байдою та Сагайдачним.
Чому б й ні?
Він збив з вусів крижинки й підкрутив їх до оптимістичного positurae2.
Відтак його погляд обіг й нові укріплення, що заступали горизонт за смугою драглів; фортеця широко розкинула оборонні лінії, піднялася бастіонами,