Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
голову вбік. Решта мостонавідників також лежали. Між різними командами походжав Ґаз і, відкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, які вони всі нікчеми.
Каладін не хотів підводитись: кортіло й далі лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на світі. Але військовий досвід підказував, що це могло спричинити судоми. І тоді зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвід… він належав іншій людині, з іншого життя. Заледве не з днів мороку. Може, Каладін і не був більше тим чоловіком, та він усе ще міг дослухáтися до його порад.
А тому, застогнавши, він примусив себе сісти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Міст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Ґаз дивився на них із неприхованою заздрістю, а навколо його голови танцювала Каладінова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощі: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?
За кілька хвилин Ґаз помітив Каладіна й спідлоба кинув на нього сердитий погляд.
– Він дивується, чому ти не лежиш, – промовив знайомий голос. Чоловік, котрий раніше біг поряд, тепер лежав на землі неподалік і дивився в небо. Він був старшим за Каладіна та мав – на додачу до м’якого, дружелюбного голосу – бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубілою шкірою. І виглядав не менш змореним, ніж сам Каладін.
Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перев’язав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.
Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив раніше – вважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, – проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.
І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епоху – у ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.
– Це король? – запитав Каладін.
Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:
– Авжеж, щоб не часом!
Каладін повернувся до нього й нахмурився.
– Якби це був король, – додав чоловік, – то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.
Каладін невиразно пригадував це ім’я.
– Він великий князь, так? Дядько короля?
– Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.
Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.
– Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, – сказав старший чоловік. – Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.
– Годі