Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
виховували в дусі пошани до подвижників.
– Що ж, особисто я вважаю, що пошана – як гній: нанесіть його помірним шаром – і вруна буятимуть, та варто перестаратися – і залишиться лише сморід.
Його очі зблиснули.
Це що ж, подвижник – слуга Всемогутнього – тільки-но говорив про гній?
– Подвижник – це представник самого Всемогутнього, – сказала вона. – Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.
– Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?
Вона замислилася.
– Гадаю, ні.
– Ага-а. А як би ви відреагували?
– Підозрюю, що волала би від болю, – відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. – Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».
Подвижник засміявся:
– І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.
Повагавшись, вона скорилася.
– Здається, ви ще сумніваєтеся, – сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. – Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?
Вона здивовано закліпала очима.
– Заперечень немає? – сказав брат Кабсал. – Ну що ж…
Він поклав портрет і став вилазити на стілець.
– Будь ласка, не треба, – мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.
– Точно?
Він кинув на стіл оцінювальний погляд.
– Так, – спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. – Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!
Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.
– Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.
Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.
– Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?
– На два глибокі понюхи аромату чемерника, – відповів брат Кабсал, – і сонячне тепло на шкірі, – він усміхнувся. – Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.
– Тренуючись, – сказала Шаллан. – Підозрюю, що, зрештою, всі саме так і вчаться.
– І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.
– У Дандоса Маслоклятвеного.
– О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо – наскільки мені відомо – він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай