Янголятко. Колин МаккалоуЧитать онлайн книгу.

      П’ятниця, 1 січня 1960 року (Новий рік)

      Як мені, в дідька, позбутися Девіда? Гадаєте, я не міркувала про вбивство? Але ж те мені просто не минеться, як не минулося придбання бікіні за п’ять фунтів – подарунок бабусі на Різдво.

      – Люба, віднеси це назад і обміняй на щось більш пристойне, що прикривало б «цікаві» місця, – наказала мама.

      Відверто кажучи, я й сама злякалася, коли подивилася у дзеркало. Який я маю відвертий вигляд в цьому бікіні – видно навіть чорне волосся на лобку, якого не помічала раніше, бо воно крилося за «запоною цнотливості». Сама думка про те, що мушу повискубувати мільйон лобкових волосків, погнала мене назад до крамниці, щоб обміняти бікіні на модель наймоднішого кольору а-ля американська красуня Естер Вільямс[1]. Щось у яскравих червоно-рожевих відтінках. Продавець сказала, що в ньому я зваблива, але ж кого мені зваблювати, якщо за мною повсюди совається клятий Девід Мерчісон, охороняючи немов той собака кістку. Чи не самого клятого Девіда Мерчісона?!

      Температура сягнула тридцяти восьми градусів, тож я пішла на пляж «обмити» свій новий купальник. Буруни – досить незвично для Бронту[2] – здавалися зеленими атласними ковбасами, що збивали з ніг, – ніякого тобі серфінґу. Я розстелила рушник на піску, ретельно намастила ніс цинковим кремом, натягнула на голову купальний капелюшок в тон купальника а-ля американська красуня і побігла до води.

      – Для купання море надто неспокійне, тебе зіб’є з ніг хвилею, – почувся голос.

      Девід. Клятий Девід Мерчісон.

      «Якщо він запропонує мені поплескатися у жабнику, – подумала я, стискуючи кулаки, – буде бійка».

      – Пішли краще до жабника, там безпечніше, – сказав він.

      – І опинитися у натовпі дітей, що плескаються у воді. Нізащо! – сердито вигукнула я й кинулася у «бій». Хоча боєм це назвати важко: я відчайдушно галасую, а Девід лише самовдоволено посміхається – він відмовляється приймати виклик. Проте сьогоднішня сварка сягнула нового рівня – мені нарешті дістало тями поінформувати його, що мені набридло бути незайманою.

      – Як щодо того, щоб переспати? – були мої слова.

      – Не мели дурниць, – спокійно відповів він.

      – Я не мелю. Усім, крім мене, відомо, що в нас роман! Чорт забирай, Девіде, мені вже двадцять один рік, а я заручена с хлопцем, який ще жодного разу по-справжньому мене і не поцілував!

      Він ніжно поплескав мене по плечу й сів на свій рушник.

      – Гаррієт, – почав він єлейним, надто манірним голосом підлітка-посильного, що ходить до католицького коледжу для хлопчиків, – час обрати дату весілля. Я вже здобув докторський ступінь, рада з наукових та промислових досліджень запропонувала мені очолити власну лабораторію та надала грант на дослідження. Ми вже чотири роки зустрічаємося і рік як заручені. Позашлюбний зв’язок є гріх. Шлюб не є гріх.

      Так, сонечко, так!

      – Мамо, я хочу розірвати свої заручини з Девідом! – сповістила я, повернувшись із пляжу. Мій новий купальник так і лишився «нехрещеним».

      – Тож скажи йому це, люба, – відповіла вона.

      – А ти коли-небудь намагалася сказати Девіду Мерчісону, що вже не хочеш виходити за нього? – спитала я.

      Матуся захихотіла:

      – Ні. Я вже одружена.

      Боже, ненавиджу, коли матуся кепкує з мене!

      Але я вела далі:

      – Справа в тому, що мені виповнилося шістнадцять, коли ми з ним познайомилися, сімнадцять – коли він почав запрошувати мене на побачення. Тоді здавалося, це пречудово – мати хлопця, якого не потрібно ні в кого відвойовувати. Але ж, мамо, він такий… такий обмежений, у нього такі забобони! Ось я вже повнолітня, а він ставиться до мене так само, як і тоді, коли мені було сімнадцять! Я відчуваю себе комахою, застряглою в бурштині.

      Матуся – своя людина, тож вона не стала мене повчати, хоча мої слова її дещо занепокоїли.

      – Якщо ти не хочеш виходити за нього, Гаррієт, то й не виходь. Утім, він дуже гарна пара, люба. Красень з чудовою статурою. І таке яскраве майбутнє попереду! Поглянь, що стало з твоїми подругами, особливо з Мерл. Вони хапають хлопців не таких дорослих та розсудливих, як Девід, тому постійно страждають. З їхніх стосунків нічого не виходить. Девід прилип до тебе як п’явка і ніколи не відстане.

      – Знаю, – процідила я крізь зуби. – Мерл досі гризе мене з приводу Девіда: каже, що він святий, а я не тямлю, як мені пощастило. Але, відверто кажучи, він – кістка в горлі! Ми вже так давно з ним разом, що всі інші хлопці вважають мене зайнятою. Я просто не мала можливості дізнатися: а які, в дідька, решта чоловіків!

      Насправді вона мене не слухала. Мама з татом схвалювали кандидатуру Девіда, тому завжди ставали на його бік. От коли б я мала сестру або сама була приблизно одного віку зі своїми братами! Важко бути «випадковістю» протилежної статі! Я маю на увазі, що Гавіну та Пітеру вже за тридцять, а вони й досі живуть із нами, бавляться з безліччю