Марічка. Київ. Зрада. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
е окремий сад, і не гроші. Вона любила його, вона говорила правду.
Усе не так, як здається.
Перший день у Вероні[1]
Вона нервово переставляла гейзерну кавоварку із кавою всередині з одного кута розпеченого кола конфорки в інший, таким чином сподіваючись пришвидшити закипання. Пришвидшити прохід до точки біфуркації. Увійти, нарешті, в новий день, пропустивши до тіла через стравохід чорну бразилійку з цукром і цинамоном.
Її ролекс показував десяту. Вона дивилася на нього тільки тоді, коли хотіла помилуватися, як переливаються маленькі білі кристали діамантів у паве навколо циферблата, й майже ніколи не зважала, яка то година насправді на ньому.
Доречність турбійону в більшості закладів Києва становила великі сумніви, тому спочатку зазвичай її називали на ім’я, Марією, Машою… і вона відразу виправляла: «Ні, я не Маша. Я – Марія, – а потім, підморгуючи, додавала – А для рідних – Марічка». А вже потім, коли бачили її беху й ролекс і інше, починали шанобливо, а подекуди недоречно, тулити оце «Марічка Богданівна». Проте Марічка мала легку вдачу й не зважала.
Її бразилійка нарешті почала вибігати з тонкого розпеченого металевого жерла італійки, бо заварювала Марічка каву міцну гейзерній кавоварці, яку придумали італійці, й вона поспіхом почала накладати великі нерівні кусники жовтого тростинного цукру в непропорційно маленьку для них чашечку. Марічка задивилася на хатинку на цій чашечці і нерівні обриси грецької землі та моря, виведені чиєюсь невпевненою рукою кривими лініями на кераміці. Згадала, як вони з чоловіком відпочивали на Санторіні і як довго вона шукала щось справді автентичне на клаптику вулканічної землі, загубленої посеред моря. І знайшла ось цю чашечку.
Вона знову подивилася на свій дорогущий годинник і чомусь почала уявляти, що вона бідна, як вона поспішає на роботу… І що мріє про відпустку в санаторії десь у Ворзелі. Якщо не влітку, то хоча б у вересні, коли ще можна брехати собі, що то майже літо… І що прораховує, чи встигне вибігти в гастроном і купити кефір на перекус на роботі, аби не купувати глютенові пиріжки о дванадцятій, щоб її стегна не збільшувалися. Ще не збільшувалися, порівнюючи з тими сантиметрами, у яких жінки зазвичай вимірюють свої стратегічні об’єми, що були на випускному.
Марічка усміхнулася такому кульбіту своїх думок і маленькими дівочими пальчиками помацала свої ідеальні форми під цупкою тканиною бутикової чорної шовкової піжамки, що так пасувала до такої самої чорної кухні повністю зі скла, каррарського мармуру й мілевських агрегатів, розтиканих, як ті діаманти навкруги її циферблату. Її ранок починався нерівно й в абсолютно різний час – коли вона сама цього бажала.
І хоча мобільний щось вицвірінькував із самого раннього ранку, тобто години з восьмої, але вона не зважала, бо була певна – то не той єдиний мужчина, від якого вона вже котрий день чекає повідомлення.
Цитуючи класика, майже дослівно:
Вона була красива й розумна. До цього треба додати: упевнено можна сказати, що більшість жінок віддали б усе що завгодно, аби поміняти своє життя на життя Марічки Богданівни. Бездітна, тридцятип’ятирічна (а це в умовах покращення життя й загального збільшення рівня його тривалості можна прирівняти до тридцяти) Марічка була дружиною впливового бізнесмена, який до того ж був наближеним до політичного бомонду України, і вони разом кружляли, мов ті метелики, серед депутатів і навіть міністрів. Чоловік її був молодим, добрим, красивим й обожнював свою дружину.
Марічка Богданівна зі своїм чоловіком займали вдвох верхній поверх щойно збудованого елітного хмарочоса в самому центрі столиці. Чудове місце. З розвиненою інфраструктурою з александрійських гімназій, гудманів, мегамаркетів і любімих дядь. Указувати дорогу не буду. Бо кожен, хто захоче, може знайти ці заклади в гугл мапс і сьогодні.
Марічка не те, що не потребувала грошей, а відверто не знала, куди їх дівати і, звичайно ж, могла і купляла все, що їй хоч трохи подобалося.
Марічка Богданівна, а для домоправительки просто – пані Марія, ніколи не торкалася примуса. Та ба, вона навіть не знала, що то таке! Однак і до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункціональними технологічними кнопками, вона також не торкалася.
І так само, як і її прототип, вона ніколи не знала жахіть існування в комуналці. Бо була віддана на піклування чоловікові зі значно простішого, але дуже атмосферного інтер’єру батьківської квартири.
Марічка була дочкою професора й відставного генерала. Її з дитинства оточували багатотомні совєтські енциклопедії, мов ті цеглини з мурі дитячого садка, що різнилися хіба що трохи кольором, але не ідеологічним змістом і боржомі в чехословацькому кришталі столового сервізу. Влітку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативі з будиночками визначних людей науки – своєрідний професорський куточок по-київськи. Там, за білими накрохмаленими скатертинами
Омаж «Ромео і Джульєтті».