Аптекарка. Ингрид НолльЧитать онлайн книгу.
працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.
Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.
– Твій дід, мабуть, має виховну мету, – сказала я не без зловтіхи.
Левін заперечив.
– Він – садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку[3].
Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.
– Трішки повільніше, – попросила я. – Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.
Левін узагалі не зменшив швидкості.
– Через благородність я його точно не відвідую, – сказав він. – Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.
Я не змогла втриматися від зауваження.
– Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.
– Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!
Я засміялася.
– Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі, що ти плануєш робити зі спадщиною?
Левін рознервувався ще більше:
– Куплю спортивну машину, подорожуватиму, візьму участь у ралі Париж – Дакар. Хай там як, але мені більше не доведеться виривати гнилі зуби.
Я оніміла. У його планах не було місця ані для професії лікаря, ані для мене.
Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацію на кухонному столі й після тижнів перерви взялася за свою.
Я була дурною куркою: якщо так і далі триватиме, то я й не захищу дисертації та не здобуду можливості займатися науковою діяльністю, і не вийду заміж та не народжу дітей.
Коли опісля зателефонувала Доріт, то я місця собі не знаходила від сорому, бо таки розповіла їй про свій внесок у кар’єру Левіна.
– Щось я зовсім не здивована, – зізналася вона. – Тобі не треба було з ним з’їжджатися. Ти справді його кохаєш?
– Думаю, так, – відповіла я.
І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, – я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радісним – тоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен
Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обігу до 2002 року ― німецькі марки та пфеніги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ― це приблизно 518 євро.