. Читать онлайн книгу.
андидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Мені хочеться поговорити з вами про нього. Бо я, по-перше, невдовзі пізнаю його краще, і він назавжди стане одним із тих, до кого подумки звертатимусь. По-друге, мені конче кортить пірнути в той поки що незвіданий мною химерний світ українського літераторства середини п’ятдесятих. А для цього мені потрібна ваша підтримка – ось оця книжка.
Ви ж не зіб’єтесь із правильного, істинного шляху цієї розповіді, незважаючи на ліричні відступи й безліч переплетінь сюжетів із нелінійним чередуванням подій? Бо мені ви дуже потрібні саме такі, якими ви є, – допитливі й трохи дивні, зачаровані, як я, шукаючи постійно чогось… Проте наразі ми тут і тепер, у Києві 1954-го… Тож розпочнімо.
І ще… ледь не забула: ймовірно всі герої вигадані, а історичні постаті видозмінені до непізнаваності. Принаймні тієї академічної, котрої нас навчали ще за радянських часів. Однак, хто достеменно знає, як то воно насправді було?
Кажуть, що думки виникають в голові людини до того, як вони будуть висловлені в мові, виникають без мовного матеріалу, без мовної оболонки, так би мовити, в оголеному вигляді. Але це зовсім не вірно. Які б думки не виникли в голові людини, вони можуть виникнути і існувати лише на базі мовного матеріалу, на базі мовних термінів і фраз. Оголених думок, вільних від мовного матеріалу, вільних від мовної «природної матерії» – не існує. «Мова є безпосередня дійсність мислі» (К. Маркс). Тільки ідеалісти можуть говорити про мислення, не зв’язане з «природною матерією» мови, про мислення без мови.
Ви будь-коли замислювалися над тим, що всі історії, запитання й відповіді на них уже існують усередині вас? І якщо є якась прогалина, гештальт у вашому єстві, єдиний спосіб її заповнити чужою історією – зробити цю історію власною. Привласнити її. Або, висловлюючись більшовицькою термінологією, – експропріювати. Пролетаріат експропріює експропріаторів.
Я хочу, аби ви привласнили цю історію, бо вона із самого початку вже була вашою, вашої родини, що існувала за радянських часів (ви тільки замисліться над значенням цієї фрази: «радянські часи» – часи, коли країною нібито керували ради депутатів трудящих, а насправді влада була жорстко централізована); вашого міста (і неважливо, чи це Київ, чи будь-яке інше місто Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Республік насправді не соціалістичних, а тоталітарних, і не радянських – а сталінських. Я б назвала СРСР – СТСР: Союз Тоталітарного Сталінського Рабства). Це історія моєї Батьківщини – України, що відбилася в персональних історіях маленьких пішачків СРСР, її громадян.
Я довго по приїзді в Німеччину не сприймала Україну як батьківщину. Завжди спливала кам’яна брила всієї маси совдепівського (до речі, інший цікавий термін, що набув не того значення, котрий буквально йому належить – совєт дєпутатов) режиму, бо нам довго втлумачували: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес – Советский Союз…». Стратегічно наймудріше рішення Коби, яке саме собою імплікувало російську як одну мову на всіх. Однак, як не існує думки без мови (прочитайте епіграф… так, товаришу Сталін, тут ви мали рацію), так само не існує батьківщини без конкретної адреси. І не тільки «дома-вулиці», а – країни.
І тепер на уламках пірамід свідомості я, мов той Кай, усе життя збираю щось інше, інакше. І чим більше в офіційній назві країни термінів, які ніби наголошують на плюралізмі її громадян, – соціалістична, демократична, народна – тим менше насправді в тій країні того, що вони проголошують. Ніби бояться, що їх викриють, ці терміни, а точніше – люди, диктатори, що їх поначіплювали на назви. А втім, усі все знають і бачать. І швидко цей фарс не зостається непоміченим навіть драконами. Проте на то вони й дракони, щоб уперто не зважати – не бачити. Голі королі. І щоразу, коли помирає від рук героя немічний старий, герой перетворюється на нового дракона. Спадковість влади.
Усі казки всіх народів завжди наймудріше, що у цих народів є. І навіть не лише народні, а й ті, що написали люди – це моя суб’єктивна думка.
– Я ні чорта не знаю про життя інших. Я бачу інших. Можу їх висміювати, але я нічого не знаю про їхнє життя. То, скажи мені, яке я маю право писати про інших? Я навіть не знаю, чи я усвідомлюю себе. Своє єство. Що я є таке? Чого мені треба у цьому житті?
– Припини. Ти ж знаєш, що жодному з нас не воздасться. Ніхто не матиме того, що йому треба. Принаймні, тут. Заспокойся.
– То, може, мені краще писати про покоси й озимі?
– Це одне й те саме.
– Ти мене зрозуміла.
– Ні. Я відмовляюся тебе розуміти! Борися.
– Як?
– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однакові незалежно від обставин.
– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.
– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тоді й сипатимеш своїми здогадками. Майже прямими порівняннями-звинуваченнями.
– Я ніколи не стану Шварцем[1].
Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, відомого своїми викривальними щодо радянської системи п’єсами.