Квiти Содому. Олесь УльяненкоЧитать онлайн книгу.
з два. У мене мокрі штани.
– Да-а-а-м, – до мене мовби повертався здоровий глузд. – Колись, дєтка, мені снився сон…
– Слухай, – зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. – Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.
Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.
– Да-а-а, – тільки і сказав я і подався назад.
Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.
– Ну, ти на черзі? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!
Макс важко дихав і дивився на свою ялду.
– Макс, нам треба забиратися звідси, – сказав я.
– Ти так думаєш?
– Угу…
Я сів і закурив, кращого нічого не придумав. Голе очкасте гаденя сиділо розставивши ноги і вертіло довгим язиком, як ігуана. Я знаю ще і не такі слова. Тоді я докурив цигарку, а потім всадив їй кулю в одне із зеньок. Вона лише трохи сповзла на бік, здається, ліворуч.
– Звалюємо, Макс!
Коли ми вийшли, то примадонни не було на місці, а стояла наша Мама. Це був фініш. І я не впізнав світу. Прийшов на пам'ять зелений ліхтар, фіолетові стьобаки мокрого снігу, запах пропарфумленої сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусівському ковпаку, хрін його знає.
Я ніколи б не згадав Зосю Слісаренка, аби того дня до підземного, сизого від гріха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороці, не підійшла дівчина і назвалася Фанні Ліхтенштейн. І та ж Фанні, дивлячись на мене… Але все по черзі, якщо в житті можливо щось розкласти, хоч і заднім числом. Проте можу обмовитися, що Фанні, в перші ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовірного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосі мізків і совісті було не більше, ніж у каналізаційного солітера. Саме так. Одного часу він умудрився зажити славу народного цілителя, так, що самому Кашпіровському – ховайся і вивертай рейтузи покійної тещі в пошуках сокровенного пенсійного пожертвування у вигляді спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричі продати з прогнилим днищем «мерседес», двічі за день обвінчатися, сісти на три роки, вийти через рік і таке інше. Останнім вінцем його творіння, його пихою, його гордістю, котра покоїлась в слоїку з фізіологічним розчином у його останньому столичному помешканні десь на Печерську – такій хавирі, що від неї відмовилися б останні покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна річ… Трохи не до теми… Але таке буває.
І що ж бовталося у тому фізіологічному розчині? Це був велетенський, схожий на китайський огірок, фалос одного київського професора. Що і як воно відбулося між професором естетики і Зосею Слісаренком – невідомо, але той факт, що ті заспиртовані причандали я бачив на власні очі – вам доведеться лише розвести руками, повірити на слово, як справжньому аферисту. Іноді він страждав, тобто Зося, коли виголошував підшофе промови над достоїнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потім, як я дізнався від тієї ж Фанні, старигана на даху