На запах м’яса. Люко ДашварЧитать онлайн книгу.
останню краплю дьогтю щойно додала.
– А я казала: захребетниця! – авторитетно заявила Полканова Зоя.
– Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! – Тома аж руками ляснула од роздратування. – А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають – городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут – на тобі! Цаца об’явилася!
Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася розгублено.
– А давайте весни дочекаємося, – сказала. – От побачите – дівчина першою картоплю у землю вкине.
Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.
– Дарма сподіваєшся, Уляно, – відказала. – У твоєї сусідки на подвір’ї крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво – там і крук. Не буде з неї людини…
– А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? – здивувалася Тома.
– Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.
Уляна поверталася на хутір – холодно. Зима в серцях. Сільські не винуваті… Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться-метушаться… То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся вічним гуінпленом – один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася – подія. Обдивляться, розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться, засуджувати не поспішать – усяке в житті трапляється. І тільки як фальш розчують, відсторонену зухвалість, презирство – отут вона й починається, сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі…
Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто не дізнався, куди мчить вітром щомісяця…
– Холодно, – прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха?
Зайшла на подвір’я – крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гілок крукове гніздо.
– Нема гнізда ніякого, – роздратувалася, посунула до хати.
У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.
– Майє… – Очима у вікно увіп’ялася. – Дитино… – Та дужче кулачком по склу.
– Ключ під дверима, – почула за спиною знайомий голос.
Озирнулася – Горох.
– А що тут, Толю?! – перелякалася чогось.
– Хворіє.
– А ти… – Тільки тепер