Історія втраченої дитини. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
в розмові зі мною – про Мененія Аґріппу, про яку вона дізналася в школі, куди я нарешті вирішила її віддати. Дівчинка сміялася і приказувала: «Патрицій Мененій Аґріппа, мамо, добре заморочив голову плебеям своїми балачками, але так і не зумів довести, що тіло одного чоловіка живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший. Ха-ха-ха». Від нього вона також засвоїла, як несправедливо розподілилися багатства на карті світу: від безмежних благ і до нестерпних злиднів. Повторювала: «Як же це несправедливо!»
Якось увечері, коли Маріарози не було вдома, мій хлопець часів студентського життя в Пізі промовив серйозно і трохи зі смутком, кивнувши на дівчаток, що з голосним вереском гасали по квартирі:
– Подумай: це могли бути наші з тобою діти.
Я його виправила:
– Наші були б на кілька років старші.
Він мовчки кивнув. Я нишком поглядала на нього, а він сидів, похнюпившись і втупившись поглядом у свої черевики. Я мимоволі згадала того багатого ерудованого студента, яким він був п’ятнадцять років тому. Зараз переді мною сидів той самий чоловік і водночас хтось інший. Він більше не читав, не писав статті, уже майже рік як скоротив до мінімуму свої виступи на мітингах, дискусіях, маніфестаціях. Про політику – єдине, що його насправді цікавило, – говорив без особливого переконання і без колишнього натхнення. Ба більше, останнім часом він сам кепкував зі свого вічного песимізму. Звичним надмірно трагічним тоном перелічував мені всі біди, що мали от-от статися: по-перше, занепад найреволюційнішого за своєю природою класу – пролетаріату; по-друге, остаточна втрата політичних здобутків соціалістів і комуністів, які й без того значно ослабли через безперервні сварки й звинувачування одне одного в підтримці капіталізму; по-третє, кінець будь-яким сподіванням на зміни: як є, так і буде, і нам не залишається нічого іншого, як пристосовуватися. Я скептично перепитувала:
– Ти справді вважаєш, що так і буде?
– Звісно, – реготав він, – але ж ти знаєш, як добре в мене язик підвішений. Якщо хочеш, я тобі зараз за десять хвилин доведу протилежне: комунізм неминучий, диктатура пролетаріату – то найвища форма демократії, а Радянський Союз, Китай, Північна Корея та Таїланд значно кращі за Сполучені Штати; проливати кров рікою в одних випадках є злочином, а в інших – справедливістю. Ти цього від мене хочеш?
Лише двічі я бачила його таким, яким він був у юності. Якось вранці об’явився П’єтро, без Доріани, з видом інспектора, що приїхав перевірити, у яких умовах живуть його доньки, до якої школи ходять і чи задоволені. То була напружена мить. Мабуть, дівчатка з надмірним захватом розповіли йому про своє життя, напевно, ще й нафантазували, як це вміють діти. Бо П’єтро відразу накинувся зі звинуваченнями спершу на сестру, а потім на мене, заявивши, що ми обидві безвідповідальні. Мені урвався терпець, і я крикнула у відповідь:
– Так, звісно, то забирай їх до себе, виховуйте їх удвох із Доріаною!
Тоді з кімнати вийшов Франко, втрутився в суперечку, вдавшись