Оповідь Артура Гордона Піма. Эдгар Аллан ПоЧитать онлайн книгу.
спосіб, і, накрутивши годинника, вирішив чекати, поки зможу.
Протягом наступної нестерпно гнітючої доби ніхто не прийшов мене визволити, і я не міг не докоряти Огастесові за таку неуважність до друга. Та найдужче мене непокоїло те, що води в моєму глеку залишилося близько половини пінти, а я страждав від спраги, наївшись вудженої ковбаси, коли виявив, що моя баранина протухла. Мене опанував неспокій, і я втратив інтерес до книжок. Крім того, мене весь час змагав сон, і я тремтів на думку, що піддамся цій спокусі, адже в задушливому повітрі трюму на мене могла чигати грізна небезпека, наприклад, смерть від чадного газу. Тим часом я зрозумів, що ми вже у відкритому океані, – бриг сильно гойдало, а настирливе гудіння, яке долітало начебто дуже здалеку, дало мені знати, що розігралася неабияка буря. Я не міг збагнути, чому Огастес не з’являється так довго. Було очевидно, що відійшли ми від берега далеко, і я міг би вже піднятися нагору. З ним могло, звичайно, що-небудь статися, але я не міг придумати жодної причини, чому він не визволяє мене з моєї темниці, – хіба що несподівано помер або впав за борт, але я не бажав навіть припустити такого. А може, нас затримали супротивні вітри, і ми ще перебували досить близько від Нантакета. Одначе й це припущення довелося відкинути; бо в такому разі бригу довелося б часто робити круті повороти, лягаючи то на правий борт, то на лівий; але корабель постійно хилився на лівий борт, з чого я задоволено відзначив, що з корми справа задував незмінний бриз, і ми йдемо, не відхиляючись від курсу. Ну, а якби й справді ми досі перебували надто близько від нашого острова, то чому б Огастесові не прийти й не сказати мені про це? Отак міркуючи про труднощі своєї невеселої самоти, я постановив зачекати ще двадцять чотири години, і якщо допомога не з’явиться, то пробратися до люка або спробувати переговорити з другом, або принаймні ковтнути свіжого повітря крізь отвір і запастися питною водою в його каюті. Одначе десь на цій думці я, попри неймовірні зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого заціпеніння. Мої марення були такі страшні, що годі описати. Начебто всі жахливі прояви і примари разом накинулися на мене. То бридкі й люті демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенські змії обмотували мене тугими кільцями, пильно дивлячись мені в обличчя очима, в яких спалахували зловісні вогники. Потім переді мною простелилася безкрая пустеля – дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здіймалися у височінь грубезні стовбури голих, безлистих дерев. Їхнє коріння було сховане під неозорими болотами з густо-чорною, застояною і гидкою водою. I, здавалося, ті дивні дерева мали в собі щось людське – вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливі води пощадити їх різкими пронизливими голосами, сповненими нестерпної муки розпачу. Потім картина змінилася – я стояв, голий і самотній, посеред випалених жарким сонцем пісків Сахари. Біля моїх ніг розлігся лютий і грізний лев. Зненацька його очі розплющилися, й дикий погляд упав