Біль і гнів. Книга 1. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
про себе Твердохліб. – А давно була Івасютихою?..» Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками- наїдками, що йому і не снилися. «Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!» І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: «Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!..»
Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший – байстрюк. Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. Тож коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій – спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.
Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: «Так що нам з учительшею робити?» – «З якою?» – «Та з Світличною, бо байстря привела», – відповів: «А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!..» І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління – не соромиться. З чим і бувайте здорові.
Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться нe смів – Світличну з села щоб спровадити. Плескати плескали, але всім язики не зав’яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років потому Твердохлібів синок пішов до першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:
«Ну, як там мій учиться? – і додавав неодмінно: – Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою».
Збігли й думки про Світличну – за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода й вигулькне.
Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а худобу голова хай пасе?
– Ану, завертай!
Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола – ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує – слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:
– Ану, просніться!
Пастух охнув, схопився за живіт – зі сну нічого не тямить.
– Де