Біль і гнів. Книга 1. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:
– Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: «Оце бачиш, сину, який кишкунець. Пів ярмарку оббігав, поки дістав…»
Іван мов води в рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.
І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в саж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку «Московської», що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляшки, заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: «Ти, Федоро, хоч кричиш… тобі легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу…»
– Тату, йдіть дообідувати!
Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими – вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі – десять.
– Кишкунця вже провідали?
Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися – годі!
– Провідував, чом не провідати.
– То й що ви з ним робити збираєтесь?
– Як що? – вдає із себе здивованого Йван. – Ти ж в армію йдеш?
– Ну, йду, – не розумів, куди гне тато, син.
– У кавалерію?
– А куди ж!..
– От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо – прямо в армію на ньому й поскачеш!
– А як не приймуть? – сміється вже й син.
– Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.
Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. «Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!» І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.
А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рішуче зайшов до сільради:
– Ви – голова?
Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно й начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка – не правда, не кожній чутці можна вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз з-за столу:
– Я, натурально, мокрим і в колисці не був! І хто таке вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!
Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:
– От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!
Так що, мабуть, те все неправда. Тільки