Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки. Степан БорчукЧитать онлайн книгу.
не допускалися до органів державного управління, в адміністративному апараті їх налічувалось одиниці. З 283 осіб, які працювали у воєводському й повітових управліннях в 1923 році, 274 були поляками. Лише той, хто давав гарантію лояльності, міг займати другорядні посади. Українці, наприклад, взагалі не могли працювати в установах зв’язку, на залізниці та в поліції. На державній службі переважали поляки, вихідці з центральних районів Польщі, які не знали ні місцевих умов, ні української мови. Українська інтелігенція могла влаштуватися на державні посади тільки за межами українських земель.
У період невизначеності з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над українськими територіями вважалася спірною. Кожна зі сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польська влада, ретельно маскуючи свої наміри, пішла шляхом нібито поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Навіть польська конституція від 17 березня 1921 року гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових класах. Березнева конституція також обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їхніх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславівському і Тернопільському. Однак ці норми конституції затверджувалися передусім для привернення уваги міжнародної громадськості. Замість ухвалення відповідних державних законів розпочався потужний наступ на права українців.
Хоча всі ці закони, норми, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими польськими аргументами під час остаточного вирішення долі українських земель Найвищою радою Антанти.
Оскільки повноваження депутатів, обраних 1919 року, закінчувалися, на 5 та 12 листопада 1922 року були призначені вибори в сейм і сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своєрідним плебісцитом, який засвідчить приналежність Східної Галичини Польській державі.
Українці намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. У серпні 1922 року Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом проти проведення виборів. Він заявив, що рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 року Польщі була дозволена тільки окупація Східної Галичини до часу вирішення Антантою державного статусу цієї території. Статус Східної Галичини, за його словами, як міжнародної території підтверджувався Сен-Жерменським і Севрським мирними договорами. Проведення виборів, наголошував Є. Петрушевич, рівноцінне анексії Східної Галичини Польщею.
Так українці, що проживали на цих теренах, відмовлялися визнавати