І земля, і зело, і пісня. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога – Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:
«Чого просиш у мене, Митусо?»
Відказав співець:
«Не золота – важке воно; не високих хоромів – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами-воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести її в Зелену неділю до Галича на шлюб».
«Бери коня», – відв’язав князь парного буланого від свого сивого – і залопотіли копита над Чев’ю.
…Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, – у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п’ятниці з пучками полину в руках – відлякувати русалок.
А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили ґазди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров’ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толочці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки», – викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв’яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі – у дві коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співець, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога – чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний їм заспівав на Трійцю; не чує Митуса – немає серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки її голівка в рутв’яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?
Ой пущу стрілу по всему селу,
Ох