Через перевал. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
як цей, принесуть людству: розпад психосфери, розладнаної в божевільнях, тирлях наркоманів і борделях?.. Ти чуєш, Тарасе, що він читає: поета замучили докори сумління, бо спав з рідною матір’ю і через те запив! Слухаєш і не виганяєш його втришия з чесної компанії, бо він, мовляв, відтворює в своїх писаннях божевілля світу, спричинене некерованою демократією, адже мусить хтось це відтворювати – такий стан речей! А ти ще скажеш мені: це лише початок нового світогляду, і його треба перетерпіти, зціпивши зуби, а вже опісля, в майбутньому, народиться реалістична література сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагається вловити в хаосі нашого життя невідомі досі звуки – ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють інструменти перед початком опери – хіба то не хаос? Але є він предтечею величної гармонії!
Не згоден я, не згоден! Хіба ти не чуєш, приятелю, як цей модерний нувориш пропаґує культ ницої, малої людини? Ти віриш у майбутній вимарш нової армії літераторів, але ж не подумав, яким має бути в тому війську вояк-карлик, збоченець, содоміт? Таж історію завжди творили великі люди – кришталево чистого ідеалізму і героїчного світогляду… Ні, я не хочу опинитися в дурдомі нової цивілізації!
«Хочу повернутися назад – хоча б у ґренландську патріархальну», – промовив Северин уголос.
«Заспокойтеся, Майстре, – відказав Тарас. – Новеліст уже зійшов з подіуму. Ви що – не помітили, як наш тихенький Анатолій виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Ґренландію?»
Северин не відповів. Розглянувся по читальній залі: Саламіни не було, і йому стало сумно.
«Будьте філософом, Северине: на стику цивілізацій завжди вибухає творчість, однак вибухи ті не конче пахнуть селітрою – деколи й клоакою відгонять… Та я вірю, що наш Сервантес уже прийшов у світ».
«Дай-то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна після Лесі Українки поважно сприймати подібне маразматичне белькотіння?»
«Усі ставлять у приклад Лесю, – посміхнувся Тарас. – Проте більшість розуміє її приблизно так, як Кассандру троянці… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоїть перед нами, готовий читати свою поезію. Сподіваюся, цього разу ви не будете розчаровані».
Северин чекав виступу цього поета, він завжди ждав несподіванки від Данила – буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирізьблював на його обличчі образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворість здавалася напускною – в очах поета ясніли доброта й прихований біль. Майстер любив Данила, мов сина, а його поезія – свіжа, із зухвалими метафорами, що огортали зміст недомовленістю, заглибленою сутністю, перебільшеною значимістю, залишалася в пам’яті закарбована, ніби вирізьблена в камені.
Страх перед банальною однозначністю вірша тепер не діймав Майстра: Данилова поезія не лежала на поверхні, а мала лише глибину, в якій розкривалася суть твору; хтось грає за лісом на скрипці, спасіте його, чи скрипку з-за