Злодії та Апостоли. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекі покоління понесли ті печаті на чолах – одні безневинно покутуючи за гріхи прародичів, а інші – незаслужено втішаючись славою роду…
А може, й провинно, може, й заслужено – де знайти свідка проминулих літ, які втопилися у давнині?.. Тож подумала Оленка, що віднині не фольклорні містерії стануть матеріалом для її журналістських досліджень, а гріх ворожнечі, що так цупко засів у свідомості родів, незважаючи на те, що ніхто не відає про його коріння.
Й цієї миті дівчина побачила того свідка: на ґзимсі припічка висіла зачеплена головкою Йосипова бартка із всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла її, немов збоялася, що хтось відбере, відділила головку від держака й, сівши за стіл, почала пильно її розглядати.
Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишній власник – мольфар чи то опришківський ватажок – користувався ним у господарстві, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярні знаки, не були пошкоджені; по обох боках головки вирізьбилися дві корони, з-під яких визирали совині очі – може, то лики Білобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зіткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажків, які невість-чого заворогували між собою; а ті рунічні насічки – черти і різи – то, певне, запис історії ворожнечі, і якби ті письмена відчитати, то можна б дізнатися про початок розмиру – хтось же записав і прокляття і благословення на бартці…
Ось де захована історія мого роду, подумала Оленка, і напевне серед цих письмен є знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рід Шумеїв був обізваний поганим прозвиськом – і започаткувалась відтоді родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кінець – на Попі Івані.
І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з її початку, заслоненого віками, а з кінця – з допиту останньої жертви родового роздору.
Вранці Оленка зібралася, сказала батькам, що їде до Жаб’я, а сама подалася пішки в Теребіж. Йшла вздовж Черемоша супроти течії, ріка все звужувалась, міліла й, обмиваючи Явірник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обійстями, і кожне відрізнялося від іншого то ґонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрівлею; на одному обійсті стримів до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фігурним дашком із півником-флюґером; кожен двір мав відмінну огорожу – там штахети, там частокіл, а де звичайне вориння; одні хати складалися зрубом, а інші облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаїту й водночас гармонійну, немов у калейдоскопі, мозаїку; був рисунок села продуманий, ніби спланований мислю єдиного архітектора, і свідчило