Злодії та Апостоли. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
синові до грудей і говорить крізь сльози:
«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попі Івані, казали нині коло церкви, побилися зеленчуки з явірниками, та так, що одного привели…»
Уздрів Данило в очах мами тугий смуток, змішаний зі страхом, і в тому, як вона пригорталася до нього, відчув її розтривоженість – що б це мало означати, чого вона боїться?
«Ходи, повечеряєш», – сказала мати й пішла попереду Данила до світлиці.
Данило сів за стіл навпроти вікна й дивився, як кружало сонця поволі зсувалося вниз по шибці, аж поки не кануло за Маґуру. Федора принесла з кухні підігріту підпалку й поставила на стіл пляшку сливовиці.
«Пий, сину, скільки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нині в нашому селі… А ті зганьбилися при такому святі. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваєш, а вони й далі дуріють: кажуть, голову парубкові проломили…»
Данилові згадалася червона пляма на снігу під стіною обсерваторії і зломаний держак від бартки, який чомусь підняла Оленка із землі й пішла з ним. А ще пригадав розповідь ватага…
«То кого побили? – спитав у мами, геть спіснілої, зморщеної, без сліду колишньої вроди на обличчі, а ще ж пам’ятає син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?» – допитувався.
«Таж Михалка Джемигу, котрий…»
«Але ж мені відомо, що Шумеї з Шумеями б’ються – Злодії з Апостолами. До чого тут Джемига?»
«Нічого ти не знаєш, сину… Та й навіщо воно тобі? Колись гріх Злодіїв Джемиги покрили й за це ненавидять їх. Той гріх і на мені…»
«Не можу втямити, мамо, чому на вас має падати тінь чиєїсь провини?» – проказав Данило й затнувся на слові, згадавши докір, що його дід Пилип кинув Федорі перед смертю, не признаючись, де сховав гроші.
«Ніхто не винен, ніхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пізьма жиє… Але ти їж, їж, сину, напевне, добре зголоднів, поки вибрався з тих чорногорських тарапатів… Та й нащо тобі те все знати?»
«Ви щось недоговорюєте, мамо, щось приховуєте від мене…»
«Не треба того тобі, кажу ще раз. Чей не візьмеш бартку в руки й не підеш на Попа Івана на той рік… Ти вчений, в тебе інше життя».
«Але ж з якогось роду я прийшов у явірницький світ – то з якого: від Злодіїв чи Апостолів?»
«Ти людський, хлопче, і цього з тебе досить… Та й вони не розуміють, за що б’ються. Найстрашніша та ворожнеча, коли причина її забута, а говорить тільки чорна кров…»
Данило випив пугар сливовиці, повечеряв і почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:
«Ви не знаєте в Зеленій таких Шумеїв, що їхня донька у Львові вчиться?»
Федора довго мовчала, а потім мовила благально:
«Не знаю, ні… І ти не дізнавайся, прошу тебе. Дай мені в спокої дожити…»
Розділ четвертий
Оленці пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобусній зупинці, як від озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виїхав