Людина. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрижали…
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні й привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, двадцяти дев’яти. З його одежі можна було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих білих зубів.
– Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням.
– Буде мені мило, дуже мило! – відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед…
Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусіднім селі і дальше у службі, а може, й назавсіди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що й заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно[30] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.
– Поводити кіньми становить особлившу приємність, – сказала вона. – Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.
– Таж се можете й ви вчинити, – відповів усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.
– Але ви мусили б мене сього навчити.
– Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо й дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
– О, я? – він сміявся. – Сього в мене не буває!
– Ціле тіло неначе в напруженні…
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м’якім профілі. Її щоки зарум’янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.
– Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
– Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шість відер води…
Він широко отворив очі.
– Дійсно?
– Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…
– О пані, ви не повинні щось подібного робити!
– І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.
А він справді був добрим господарем і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила
Бутно – гордо.