Місто. Валер’ян ПідмогильнийЧитать онлайн книгу.
починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякавшись своєї настирливості.
– Кого вам? – спитала жіноча постать, відчинивши.
– Вибачте, що я турбую вас… – почав Степан, не пізнаючи свого голосу. – Я хочу бачити… – Він запнувся, забувши прізвище. – Я хочу бачити… критика…
– Критика? – здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях капризний капот.
– Цебто він статті пише, – тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста… – Михайла…
– Михайла Демидовича Світозарова? Професора? – полегшено сказала жінка, впускаючи його. – Да, да, це тут. Сюди.
Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше полізши вночі грабувати помешкання.
– Міша, до тебе хтось.
Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи книжок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне.
Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.
– Вибачте, – сказав він, уклоняючись, – ви товариш Михайло Світозаров?
Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово «товариш».
– Я Світозаров. А в чому річ?
– Я ось написав оповідання… – почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчі в критика неприємну гримасу.
– Мені ніколи, – відповів критик. – Я зайнятий.
Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне – слухати його не хотять.
Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади:
– Я зай-ня-тий.
– До побачення, – глухо промовив Степан.
Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але ж призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!
Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помсту. Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м’язів була безперечна. І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище.
Опинившись