Торговиця. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
жінка в шальовій хустині й лисуватий чоловік у сільському сардаку. Були це пані Заячківська й провідник Крайової екзекутиви Лев Ребет. Провідник звернувся до присутніх з короткою інформацією…
«Ви добровільно вступаєте до молодіжної ланки ОУН «Юнацтво», вишкіл відбуватиметься на Воскресінецькій горі. Коли і де буде збір, кожного повідомлять окремо. Ви маєте вивчити напам'ять Декалог оунівця й на все життя запам'ятати най святіше гасло: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не примусять тебе зрадити тайну». Тож уже зараз зважте, чи зможете витримати допити, під час яких до вас застосовуватимуть такі самі тортури, як до нинішніх політичних в'язнів у Березі Картузькій; пе-пе-ге, або polski przemysł gumowy[5] – катування гумовими палицями по животі, розмова по-китайськи – удари ногами в статеві органи, манікюр – шпильки під нігті, Парагвай – заливання у ніс води з чайника… Хто витримає, той залишиться живим, звичайно, в тюрмі, хто зламається – вийде на свободу з печаттю вічної ганьби на чолі…»
«Страшно? – спитала пані Заячківська. – Тож якщо хтось злякався, може цієї миті піти – ніхто дорікати не буде».
Мовчанка в хатині тривала нестерпно довго. Врешті один сільський парубок підвівся, винувато глянув на товаришів і вийшов.
«Цей уже пішов з печаттю», – кинув Ферлей йому вслід.
«Ще ні, – затримала свій погляд на Ферлеєві пані Анна. – Він чесно зробив, що наперед зважив свої сили… У підпіллі потрібне геройство, а не героїзація. Нехай про це всі пам'ятають».
До Олеся підкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нині його обличчя набрало землистого кольору, а тіло посмуговане гумовими палицями… А якою стала панна Москалівна: чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся?
Але ж не покаялися, витримують… А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?… Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?… Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?…
Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила – адже я не сам, нас багато! І все витримаю – щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов'ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку…
Й пригода біля фігури Скупневича здалася тепер Олесеві дитячою забавою. Але якби не вона – чи прийшло б до нього цієї миті відчуття не звіданої досі сили?
Її фізично відчув Олесь згодом, коли на гімназійному подвір'ї зустрівся очима до очей з Казьом Дзіваком. Той теж відчув Олесеву міць: не витримав його погляду – повернувся
Польська гумова промисловість