Розколоте небо. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
завмирав у тиші, то вибухав вигуками й обуреннями, то заповнювався нестримним реготом. Врешті-решт, Лупіков підійшов до основного – запису в колгосп – і запропонував присутнім висловитися.
– Я вам так скажу, – з місця промовила Одарка, – мені нема чого робити у вашому колгоспі. Я – вдова, маю п’ятеро дітей, але вони в мене ситі та вдягнені. Маю невелике господарство, з якого годую свою сім’ю, город, невеликий наділ під жито. Мені потрібно обробляти все це, доглядати дітей, прати їм, готувати їсти. То коли мені ще йти на роботу? З ким полишати малих? Здати корівок у спільне господарство? А чим поїти дітей?
– У тебе цицьки як дійки у корови, вистачить молока всім! – крикнув якийсь чоловік. Хтось засміявся, але жінка навіть не посміхнулася на жарт.
– Воно-то так, – продовжила вона, – але, вибачте, я таки не корова, мого молока на всіх дітей не вистачить. Тож ви тут сперечайтеся, скільки завгодно, а мені час: діти вдома самі залишилися.
Одарка підвелася, накинула на голову хустку, поважно пішла на вихід. А коли позаду почула голос чекіста з погрозами відібрати і землю, і корів, жінка повернулася. Вона скрутила дві великі дулі.
– Ось тобі, а не моїх корів! – тицьнула вона дулі Лупікову й пішла, гордо скинувши вгору голову. Зала вибухнула сміхом, а уповноважений аж побуряковів.
Коли трохи стихло, Іван Михайлович прискіпливо подивився на тих, хто сидів в останньому ряду.
– А ви, Чорножукови, що скажете? – звернувся до них. Вмить запанувала тиша.
– Хочеш почути мою думку? – Федір підвівся. – Скажу одразу: я не піду в колгосп.
– Ми вже на «ти»? – запитав Лупіков. – Я з тобою телят не пас.
– Оце й погано. Якби пас, то знав би, як ті телята дістаються. Попереджаю: до мене можете не приходити, я свого нічого не віддам.
– Таких, як ти, будемо ссилати, виганяти з села сраною мітлою! – закричав комуніст. – Несвідомим елементам немає тут місця!
– Ссилай! Вбивай! Ріж мене! Пали! – твердо, впевнено та голосно сказав Федір. – Але ти не маєш права змусити мене йти в комуну!
– Маю! Маю повне право.
– І хто ж тобі дав таке право: силувати чесних людей?
– Радянська влада, Комуністична партія дала мені таке право! – з гордістю промовив Іван Михайлович. – А ти – куркуль, який нажився за рахунок наймитів.
– Помиляєшся, чекісте, у мене нема наймитів.
– А мені зараз байдуже, чи є вони, чи немає. Я знаю одне: серед наших свідомих селян тобі нема місця.
– Бач, як він заспівав! – залементував з місця Йосип Пєтухов. – Досить куркулям скніти над своїм добром! Відібрати все у них! Корів віддати у комуну! Я буду першим, хто напише заяву у колгосп!
– Я – другий! – підвівся його брат.
– Я теж хочу написати заяву! – Ганнуся підхопилася з місця.
– Ось бачиш, куркульська пика, – задоволено сказав Лупіков, – молодь краще розуміє зміни, які прийшли в наше життя!
Варя оторопіла. Вона взяла за руку Ганнусю,