Розколоте небо. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
сказав він із любов’ю. – А якщо батько буде наполягати на шлюбі з Морозенком?
– Тоді я поговорю з Василем. Він сам відмовиться від мене.
– І що ж ти йому скажеш?
– А це вже моє діло! Я знаю, що сказати! – впевнено сказала дівчина та додала: – Любий мій, мені потрібно повертатися додому – вставати доведеться, ледь почне сіріти.
– Я проведу тебе до самого подвір’я, – запропонував хлопець.
– Ні, – тихо, але рішуче сказала дівчина. – Лише до вулички.
До маленької хатини, де посапувала уві сні бабуся, Варя принесла запах луків, скошеного сіна, деревію та таємної любові. Дівчина вмостилася на постелі, коли за вікном ще спали сині тіні та з неба з цікавістю позирав на село жовтий місяць.
Розділ 2
Уся велика родина Чорножукових, святково вбрана, вийшла з церкви після недільної ранкової служби. Варя зняла з голови чистеньку білу хустинку, струснула волоссям. Дві товсті коси з пухнастими розплетеними кінчиками метнулися по спині зміями. Павло Серафимович відійшов на узбіччя курної дороги, що тяглася нагору до церкви, сів на старий трухлявий пень, крякнув, поважно провів долонею по пишній бороді.
– Та йди вже взутим! – зауважила дружина Надія, знаючи про намір чоловіка.
– Ага! – хмикнув Павло Серафимович. – Так і пішов!
– Ось так завжди! – зітхнула жінка й усміхнулася Варі.
– Батька вже не переробите, мамо, – мовила Ольга, її донька, на що Варя пирснула, але одразу ж затулила рота долонею. Батько зиркнув на неї з-під густих брів, але не зі злом, по-доброму.
– Тобі аби зуби скалити! – кинув він молодшій доньці з докором. – Ось буде у тебе чоловік, взнаєш, як ті чоботи довго й тяжко заробляються і швидко зношуються, – сказав Павло Серафимович, знімаючи шкіряні чоботи, які були начищені так, що аж вилискували на сонці.
– Коли це ще буде, – сказала Варя й зашарілася.
– Не знаю коли, але Василь, як мені здалося, не на образи на службі дивився, а на тебе.
– Скажете таке! – щоки Варі залив рум’янець. – Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза.
– Не знаю, не знаю. Казав сліпий: «Побачимо…» Отак воно краще! – сказав чоловік. Він підвівся – високий, кремезний, широкоплечий, – задоволено усміхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув їх через плече.
До Павла Серафимовича підходили селяни, поважно віталися, перекидалися слівцем. Хтось сказав, що біля криниці за селом сидить кобзар Данило.
– Довгенько його не було видно, – зауважила мати.
– Мамо, тату! Можна, я піду пісень Данила послухаю? – попросилася Варя.
– Та йди, доню, – відповів батько, – неділя ж сьогодні, можна трохи відпочити. А ти, Олю, підеш?
– Куди мені з моїм виводком? – сказала стомлено Ольга. – Піду додому, хоч годинку якусь відпочину.
– Мене можете не питати, – втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. – Нема мені чого там робити.
– А то чому ж? Чи не хочеш пісень послухати? Почути,