Розколоте небо. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася й почала повільно монотонно розгойдуватися. Варі стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очі дівчини розширилися від жаху.
– Будеш ти заміжньою, й не раз, – ледь чутно сказала Улянида. Варя затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова. – Хмари, чорні хмари нависли над селом. Вони вже зовсім низько, а в них горе та сльози, сльози та горе… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема – стільки горя навколо… Мерці під ногами, а їх нема кому ховати – всім байдуже, всі хочуть жити… І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнішою… І рідною кров’ю дітей годувати будуть. А хліб стане і життям, і смертю.
– Як то? – тремтячим голосом запитала вкрай перелякана Варя. Вона намагалася зрозуміти, що хоче сказати Улянида, але геть нічого не розуміла.
– І небо, – продовжила Улянида, не почувши слів дівчини. – Одне на всіх небо буде розколотим.
– Як то?
– І небо розколеться навпіл, – повторила Улянида. Вона розплющила очі та пильно подивилася Варі у вічі. – Ти хотіла почути правду? Я її тобі сказала. Все!
Частина друга
Час роздумів
Розділ 4
Кузьма Петрович Щербак, секретар парторганізації, прийшовши на робоче місце, згадав, як уранці зустрів свого названого брата, місцевого багача Павла Серафимовича. Здавалося б, що може побратати представників двох таких протилежних класів? А все почалося в далекому дитинстві, коли вони ще разом пасли за селом корів. Павлу принесла мати обід: шматок сала, запашний хліб, сироватку в глечику. Той сів їсти, а Кузьма дістав одну пісну варену картоплину, почав її чистити. Їсти хотілося так, що аж гуло в животі, і хоч був із бідної родини, просити не став. Згадав, що вдома ще п’ятеро братів та сестер, а годувальниця – одна мати, батько помер від сухот, тож невідомо, чи залишилося в хаті бодай щось із їжі, чи ні, а йому ось дали картоплинку, бо хтось має пасти корову. Тоді Павло підсів до нього, розклав свої харчі, запропонував: «Давай поїмо разом». Так і сказав. Якби пригостив шматком – не взяв би, відмовився, а разом можна було пообідати. І таким смачним все здалося, аж світ посвітлішав. Павло не доїв один шматочок сала, віддав Кузьмі. «Віднесеш найменшим, – сказав він, усміхнувшись. – Скажеш: гостинець від зайчика».
Того дня була страшенна спека, тож хлопці погнали корів ближче до озера, щоб там покупатися. Павло шубовснув у воду й поплив на протилежний берег. Кузьма вирішив не відставати, але чи сили не розрахував, чи так охляв від постійного недоїдання, – почав тонути. Павло витяг його на берег, відкачав воду, якої той наковтався. Кузьма попрохав нікому не розказувати, що трапилося, бо хлопці засміють. Павло дав слово тримати язика за зубами, а Кузьма запропонував стати йому братом. Щоб усе було по-справжньому, хлопці ножичком зробили