Вільний світ. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
врятувався хто. А хвіст цього диво-поїзда, що майже два тижні (з кінця березня до початку квітня) віз і віз цю молоду робочу силу сюди, до Німеччини, на поміч Рейху, таки вцілів. Прибулі дивом устигли повискакувати й під тиском конвоїрів, що підганяли їх і словами, і тумаками, поховатися, як миші.
– Бач як? Усе місто темне-темнісіньке – від бомбів ховається… А тут світло, наче вдень! Добре видно, куди скидати!
– Так куди вже скидати? Усе вже побомбили!
Усе? Чи не все? Раз по раз ще розрізає повітря страшний свистячий звук (так, певно, звучить смерть) і стугонить, як жива, земля під ногами. Будівля мюнхенського вокзалу на тлі нічного неба палахкотить чітко й виразно. Ніхто й не намагається її гасити – марна справа! Під бомбами, які й далі щедро сиплються майже без перерви, – аж до світання, – це все одно, що стати живою мішенню, позначеною хрестом на мапі цього міста.
Ванько підкочується до Єфрема: «Слыш, паря! А так им, этим немцам, и надо! Пусть получат своё! Агрессоры! Фашисты!» Ванька – той самий росіянин із Ракова. Чи доля вже така? Поєднані з Єфремом в одній зв’язці – опинилися разом і тут. Ванька так і не повернувся до свого Воронежа. Тоді, коли вони тікали разом із проскурівського концтабору, він так і заявив Єфрему: «К тебе ближе! Сперва у тебя немного отъемся, а тогда уж…»
Що він повернеться до Воронежа (повторював це без кінця), стало вже такою собі приказкою, чутою по сто разів на дню («Вот у нас, в Воронеже!», «Эх! Кабы ж оказаться в Воронеже!»). Може, так би воно й було, якби не сільська молодичка Оксана, яка запросила його «на поміч». А потім… Потім почалися ці «вивезення» молоді на роботу…
– Freche Amerikaner![4]
– Jawohl! Vor dem Jahre dreiundvierzig gab es keine Bomben da! Sie haben sich hierher kaum gewagt![5]
Це німці із супровідників (ще вчора грізно з-під брів гаркали, сварилися – справжні наглядачі) лежать у весняному багні поруч із тими, кого везли сюди, як скотину, у дерев’яних, з одним вузесеньким заґратованим віконечком вагонах, покотом на соломі (окремо дівчат і хлопців), перераховували на станціях, кидали по в’язанці дров для бляшаної буржуйки. А зараз такі ж упосліджені, нагнуті, принижені кимось іще сильнішим за них, кимось, проти кого ці їхні автомати – дитячі пукалки.
– Слышь, Ефрем! О чём это они? Ты ж учил немецкий?
Але Єфрем не чує його, так само як і не дослухається до тих двох біля нього. Він задивився в бліде світанкове сяйво, що прогнало цих шулік у небі, як нічний морок. Пожежні машини над’їхали зусібіч і, як великі жуки, сновигають між здибленими шпалами, вагонами колесами догори, вирвами від бомб, усе ближче й ближче підкочуючись до палаючої будівлі вокзалу. За годину-дві на місці вогняного смерчу лише чорне хмарище кіптяви, загусла, смердюча, смоляниста імла, а в ній – сотні робітників (ніби враз відкрило шлюзи гігантського мурашника, бо й справді де їх стільки взялося о шостій ранку?), і кожен щось несе, складає сміття в триколісні возики, розтягує погнуті й перекручені шпали, а натомість тягне нові. Мурашник? Мурашник. Гігантський, справний, механізований. Так от який ти, вільний
Знахабнілі американці! (
Так! До сорок третього не бомбили! Боялися і носа сюди поткнути! (