Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
– відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.
А у вітальні тим часом світло згасло, і збагнув Кукутіс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя міркує. Про життя, і про нього, про Кукутіса. Намагається, мабуть, утямити, чи сам Кукутіс до неї зайшов, чи його Бог до неї послав. Звісно, варто лиш жінці в такій ситуації відповідь на це запитання знайти, і світ її відразу перевернеться. Це якщо вона допетрає, що мандрівника до неї Бог послав. Але ж і її світ не такий уже й поганий! Навіщо його перевертати?!
Узяв Кукутіс із полиці шмат ковбаси. Відкусив. У роті розлився милий із дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хліба погризти!
Кукутіс хліб поглядом знайшов, але далеко він лежав – на підвіконні в дерев’яній мисці.
Потягнувся Кукутіс рукою за пляшкою «Зубрівки», відкрив і шийку до носа підніс. Запах горілки оживив ніздрі.
Зітхнув мандрівник, знову закрив пляшку корком і на місце поставив. Замість горілки взяв у руки сире яйце, нігтем великого пальця шкаралупу знизу і згори пробив та й висмоктав яєчко.
Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, і стало в кухні темно. Усміхнулася, почувши цей гамір із кухні, Ельжбета. Усміхнулася, заплющила очі та заснула.
Вранці за вікном сніг валив, густий і лапчастий.
Снідали чаєм і бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стіл чорного хліба, а до чаю – меду.
– Може, зачекаєте? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.
– Зачекаю, – кивнув гість.
І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.
– Я в одному журналі читала, – озвалася господиня після чергової паузи, – що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.
– Так, і помирають рідше, – з готовністю погодився Кукутіс. – Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно…
– А чому ж не одружилися? – вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.
Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.
– Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, – сказав гість і зітхнув. – Давно це було.
Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.
– Як же його звали? – прошепотів Кукутіс.
– Кого? – перепитала господиня.
– Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.
– Гарна