Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
на станції «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залізними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотів ще раз упевнитися, що платформи цієї станції перебувають над, а не під землею. Тільки потім роззирнувся обабіч у пошуках ринку. Але на відкритому та зайнятому тільки машинами та моторолерами майданному просторі на перетині бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерігалося. Тільки нижні поверхи будівель як на бульварі, так і на авеню, майоріли фасадами та вітринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивісок і хрестів, звичними логотипами міні-маркетів і банківських відділень.
– Ринок клоунів?! – прошепотів собі Андрюс і стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбі, – подумав він. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунів та акторів?»
На паризькому небі все ще сяяло сонце, яке вирішило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкості та сірості. Їхати назад у Бельвіль або навіть просто до площі Републік не хотілося. Та й він може з годинку, що залишалася до сутінків, покривлятися біля базарної каруселі та назбирати кілька євро, може, навіть десять, але все одно Барбора принесе більше і з гордістю буде порівнювати свій заробіток із його дріб’язком. Ні, вона, звісно, все це робить без задньої думки, без бажання показати, хто в домі господар. Вона, мабуть, просто жартівливо провокує Андрюса, підштовхуючи його до пошуку роботи серйознішої та надійнішої. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцію сходив! Тут же сотні фільмів знімають, їм, мабуть, актори потрібні, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою ні бум-бум, як і ти!» – такою була його відповідь. «А навіщо французька для мовчазної ролі?» «А щоб розуміти команду: куди дивитися, куди йти!»…
Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годі. Побалакали і замовкли. Кожен про своє замовк. Він не знав, про що задумалася Барбора. А вона так і не дізналася, що він згадав шматочок дитинства, дивний і кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзі, заповнений голими жінками. І мама його – тоді ще молода і також гола, водить його, трирічного малюка, за руку по жовтому піску пляжу від однієї підстилки до іншої. І на кожній підстилці сидить господиня, а поруч із нею на тій же підстилці або на розстеленій газетці чи цераті лежать товари: одяг, прикраси із золота, червоні шкіряні рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червоні шкіряні рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити міліціонери, щоб завадити «забороненій і незаконній» торгівлі, запам’ятався Андрюсові в деталях і особах. Ніхто туди не міг потрапити одягнений – пляжні жінки-гендлярки відразу здіймали такий ґвалт, що й перетинки могли тріснути. Ну а що може зробити голий міліціонер на такому пляжі-ринку, навіть якщо у нього в руках папір і ручка для складання протоколів?! Нічого не може! Голі жінки непереможні! Андрюс був там, на цьому пляжі, десятки разів, поки не виріс і поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мірялося та купувалося. Міряють всі на пляжі швидко і на голе тіло. То праворуч раптом