Санаторійна зона. Микола ХвильовийЧитать онлайн книгу.
востаннє (вона розбилась на смерть), хилила головку від світла й шукала очима —
– вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
…А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
……………………………………………………………………………
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зітхнув глибоко й високо підвів голову.
…Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.
Я
(Романтика)[22]
«Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. – Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
……………………………………………………………………………
Мати каже, «що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе…». Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То – молоде загір’я.
Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними – літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за одрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, із сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул – …глуха канонада. Насуваються дві грози.
– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
I
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в чека.
Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське:
[xxii] Новела вперше видрукувана в альманасі «Гарт» (X., 1924), невдовзі у збірці «Осінь» (1924), згодом у двох виданнях т. II тритомників 1928 і 1929 рр.
Подаємо за виданням 1929 р.