Риб’ячі діти. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
«крада» – наче крадуть.
– Так воно, швидше за все, і є: «крада», тобто «поховальний вогонь» – себто це і є безповоротне зникнення, крадіжка. А далі ще цікавіше! Послухай, тут розкривається механізм цього звичаю – чого люди їдять поминаючи саме на кладовищі.
– Напевне, це ритуальний обід разом із предками?
– Не зовсім так: горщик із їжею – це дійсно ритуальний предмет і ритуальне поїдання, але вони в ті горщики потім складали попіл покійного. Тобто горщик із їжею та урна з прахом – це один і той самий горщик, уявляєш? Дуже практично, мені видається – і глибокий сенс у кожній дрібниці.
При слові «урна» у Сергія Кіндратовича настрій раптом різко спаскудився, він скривився і потемнів на лиці:
– Слухай, Степановичу, мені, чесно кажучи, не до санскритів – бізнес під серйозний удар поставлений!
– Кіндратовичу, як, скажи мені, твій бізнес може бути поставлений під удар? У тебе що, закінчилися місця на кладовищі? Або винайшли еліксир безсмертя?
– Крематорій!!!
– Що – крематорій? – не зрозумів краєзнавець.
– А от ти тут патякаєш про спалювання та вогнища, а як у воду дивишся – губернатор надумав відкрити крематорій.
– Навіщо йому крематорій? У нас же навіть півмільйона людей у місті не живе!
– Зараз таких правил немає, зараз узагалі ніяких правил не існує! Хто гроші має, той і будує. Кажуть, у його дружини бзик – у землю, вона, бач, не хоче свою рідну маму закопувати, не хоче, щоб тіло рідної людини зотліло та згнило, а хоче, щоб стару, як Індіру Ганді, спалили! – заговорив, кривлячи тонкий жіночий голос, Кіндратович. – Верещить, як свиноматка: «Спаліть мою маму, а попіл розвійте над Пслом!» – і це при живій-то матері! Дурепа! А той губернатор, якого тут усі, наче лева, бояться, її слухає, як телятко, а у самого ніжки аж тремтять! Тож навіть і землю вже шукають під забудову, мер розчищає місце на новому генеральному плані, тобто колесо закрутилося. Закрутилося! – Директор цвинтаря аж встав на п’яти, і розхитуючись, покрутив руками біля скронь. – Закрутилося! Одна надія – грошей не знайдуть. В бюджеті горохом покоти, а бізнес і копійки не дасть. Я потурбуюсь! І це хіба що втішає.
– Авжеж. Я останнє тобі скажу… Цікаве, не кривися. – Сікорський також встав і показав на малюнок у книжці. – Знаєш, як в індуїзмі звуть бога смерті? Яма! Тож ми бога смерті гнівати не можемо крематорієм!
– А я тобі ось що скажу: це все через те, що чоловіки надали забагато прав жінкам, а тепер не можуть із цими жіночими правами впоратись, просто не знають, що з ними робити! Індуси самі поганці – бога Ямою назвали, а небіжчиків спалюють…
– Так вони ж вірять у переселення душ, нічого дивного…
Так вони випивали, жартували і сперечалися теплим вересневим вечором біля відкритого вікна майже у повній тиші старого кладовища. Єдиним свідком їхніх бесід вже кілька тижнів була худа довгонога і довгоморда молода собака білої масті на прізвисько