Таємниця. Юрій АндруховичЧитать онлайн книгу.
в чехів він так і не отримав. Але йому подобалося бути офіцером запасу в червоній армії, це точно. Носити – нехай тимчасово – пістолет, портупею, пахнути кирзою й одеколоном «Шипр». Якоюсь мірою з нього при цьому перло недожите дитинство – така собі забава у війноньку.
В одному з есеїв, здається, «…но странною любовию», ти пишеш, ніби тоді, у 68-му році, коли радянські танки вдерлися до Праги, ти був не на боці танків. Це означає, що ти був не на боці власного батька?
Еге, якось так приблизно. Просто на той час я вже встиг побувати у Празі, а він ще ні. Тобто щодо чехів я мав більше досвіду, ніж він. Я любив їхній Орлой, усіх тих лялькових апостолів, їхню Влтаву, їхню мову, всі ці димінутиви типу smrtička. Мені подобалося, що вони готують ґуляш із котів. Я любив Карлів міст, цукрову вату, Малу Страну, «Латерну маґіку», зоопарк і парк імені Юліуса Фучіка з його жахними атракціонами, я дуже любив кофолу. Це такий напій, чехословацька відповідь кока-колі. Яро Рудіш каже, наче тепер її знову запустили у продаж. Я дуже тішився водяним пістолетом і кількома фігурками індіанців, один з яких, стоячи на коліні, гріб у каное. Я всім на світі розповідав про «Напрстково музеум», де можна було оглянути відтяті людські голови з Амазонії – справжні, уявляєш? Але препаровані, тобто зменшені до величини кулака, проте зі збереженням усіх рис і пропорцій. Справжні людські голови завбільшки з кулак і з зашитими ротами!
Навіщо їх зашивали?
Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі, і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід – Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь[1].
У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?
Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я – десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків – уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І – вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам – у тому числі малим пацанам – передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років, і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то
Ні, не розташовується – я згодом перевіряв за мапою.