Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
(Выпивает.)
Назар (презрительно). Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк. (С участием смотрит на него.)
Гнат. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.
Назар. Нема у тебе серця, камiнь ти!
Гнат. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?… I я, дурний, колись любив i к гадинам – жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?
Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.
Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, – цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi – вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
Назар (вставая из-за стола). Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (Хочет идти.)
Гнат. Куди ж ти?
Назар. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.
Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.
Назар. Найду й сам.
Гнат (удерживает его). Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!
Назар. Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.
Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?
Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобi i амiнь.
Гнат (не выпуская руки Назара). Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?
Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.
Гнат. Чого?
Назар. Уб’ю його!
Гнат. А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?
Назар. Так чи не так, а я пiду.
Гнат. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.
Назар. Що дальше?
Гнат (осматриваясь). Чи глухi тут стiни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?
Назар (чемного помолчав, жмет руку Гната). Прости мене…
Гнат. Ну, що ще?
Назар. Ти певний друг!
Гнат. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?
Назар. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.
Гнат. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?
Назар. З ключницею.
Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь