Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.
От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:
– А що?
– Совершенiє уготовася, – вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: – Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!
– Спасибi! – сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: – Здоровi! – А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько…
От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:
– Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок…
– Цур дурня, та масла грудка! – шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, – як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.
– Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! – сказав писар та й пiшов до свого дiла.
Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев’ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було – i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопиняе, – так де! «Не хочу, – каже, – щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!» То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз – о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий