Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а вiн таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…
– Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.
– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.
– Мурлу, няв, мурлу, няв!
– Добре ж, – казала Явдоха. – А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.
От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав’язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: «Раз, два, три…» – так як вiдбере дев’ять волосiв, та дев’ятий i рвоне зовсiм… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кiт мурличе на усю хату… От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев’яте волосся з лiвого уса i нарвала їх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що «коли, – каже, – зовсiм поворожила, то вже я й пiду?»
– Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.
Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:
– I се усе благонамiренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!
– Iдiть здоровi! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!.
– Мурлу, няв, мурррлу!
Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв’язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!
От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб’ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: «Коли, котусю, захочеш