Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
І я не вміла, але пани вивчили мене на економії.
– Я, хвалити бога, панщини не робила й у панів не вчилась, – знов одрубала Мотря.
Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.
Настала субота. Роботи було ще більше. Кайдашиха тільки хату замела та й сіла коло вікна старі сорочки латать. Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина і роздивлялась, чи добре невістка помазала.
– Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько перше вподовж, а потім упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віхті знать, – сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний і тільки де-не-де було знать віхоть.
– Матері було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, – несміливо обізвалась невістка.
– Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панські покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собі навчишся, – сказала Кайдашиха та й знов сіла коло вікна шити, ще й пісні затягла.
– Чи ти, стара, здуріла на старість, чи що? – обізвався Кайдаш. – Сьогодні субота, а вона пісні затягла.
Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невісткою.
Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невістку кричать, а далі й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тільки поглядала на свекруху сердитим оком.
Настала Пилипівка. Потяглися довгі, як море, ночі. Молодиці на селі почали вставати вдосвіта прясти.
– Мотре! – кричала з печі Кайдашиха. – Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Уже треті півні проспівали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?
Мотря встала, засвітила світло, розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали й стали коло припічка ногами м’яти коноплі, а Кайдашиха вкрилась із головою й знов заснула. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід, як Кайдашиха злізла з печі й сіла за гребінь. Уже надворі стало світати. Мотря стала оджимать сорочки з відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.
Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі. Кайдашиха разів зо два одсунула горщик од жару, вимішала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злість. «Не буду замітать хати, – подумала вона, – ану, чи вимете свекруха».
Уже сіли за обід, а хата була незаметена.
– Чом це ти, Мотре, хати й досі не замела? – сказала Кайдашиха. – Чи ти хочеш, щоб з нас люди сміялись?
Мотря натомилась коло роботи, її взяла злість. Вона вилила з ночовок у помийницю луг і так кинула ночовки на ослін, що вони посковзнулись і полетіли на землю.
– Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невістко! –