Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
де жила Мелашка.
Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матір’ю на східцях.
Проскурниця сиділа на самому нижньому східці й продавала проскури. В той час Мелашка вибігла з пекарні й хотіла побігти до проскурниці за щось спитать. Вона виглянула у ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по східцях раз і нікого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! – коло самої проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неї боком. Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?
«Чи Лаврін, чи ні? – думала Мелашка. – Де ж дівся з лиця його рум’янець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?»
Вечірнє сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вештались у промінні, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промінь упав на Лаврінове лице.
– Це він! – сказала сама до себе Мелашка і вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці.
– Адже ж ото моя мати! – зашепотіла Мелашка, вглядівши свою матір коло товстого білого стовпа. – А ондечки й моя свекруха…
На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бігти до їх, чи тікать у пекарню. Але Лаврін обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його ясні очі, заридала, як мала дитина, і, як стояла в одній сорочці, так протовпом і кинулась між люди просто до Лавріна.
Лаврін углядів її й тільки подивився на неї смутними докірливими очима.
Вона прибігла до його й заголосила на весь цвинтар.
Мати й свекруха вгляділи Мелашку й кинулись до неї з плачем.
Народ обступив їх навкруги.
– Ой боже мій? Нащо ти, дочко, нас мучила! – перша почала говорити Мелашчина мати. – Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?
– Ми думали, що тебе вже й на світі нема, – говорив Лаврін, – ми тебе оплакали як помершу.
Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й слова не могла промовить. І сльози, і кривда, і радість так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.
– Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? – спитала Мелашку свекруха, плачучи.
– Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, – насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
– Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичі? – спитала проскурниця. – Шкода мені тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.
– Ми, матушко, візьмемо із собою Мелашку, – обізвалась мати. – Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобі, господи, що таки знайшли.
Народ ворушився, гомонів, розпитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, її матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рідню до себе в хату. – Вертайся, дочко, додому;