Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці не на місці розкидані колоди захаращували шлях.
Дядько Сорель – це був він, – дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши незвичайну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жульєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів навколишніх гір. Бувши рабами за часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.
У відповідь дядько Сорель спочатку довго розводився, вдаючись до всіх шанобливих виразів, які знав напам'ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний, майже шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Дядько Сорель був дуже незадоволений Жульєном, а проте пан де Реналь пропонував синові несподівану платню – триста франків на рік, з харчами і навіть із одягом. Останню умову, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався поставити, також прийняв пан де Реналь.
Вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе обдарованим милістю, як цього слід було б чекати, то ясно, – говорив він сам собі, – що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином – ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає, – хіба що про людське око.
Тартак – це така собі примітивна будівля на березі річки. Покрівля лежить на кроквах, що спираються на чотири грубі дерев'яні бруси. Всередині приміщення, на висоті восьми-десяти футів від землі, ходить угору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає ці два механізми: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розпускає на дошки.
Підходячи до тартака, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтісували ялинові колоди, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну смужку, відбиту на колоді, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Хлопці не чули, як гукав батько. Він попростував до тартака, але, увійшовши туди, не побачив Жульєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті батько помітив його за п'ять чи шість футів вище: Жульєн сидів верхи на балці. Замість того щоб уважно стежити за пилкою, він читав книжку. Ніщо не могло завдати дядькові Сорелю більшої прикрості; старий ще так-сяк міг би пробачити Жульєнові його делікатну поставу, яка не пасувала для фізичної праці й була зовсім несхожа на поставу його старших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жульєна кілька разів, але марно. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженість навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважала дому почути