Людина і зброя. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.
холодні очі Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»
Грюкнули двері. Зайшов Штепа. Не світячи світла, став шарудіти в тумбочці – його ліжко біля дверей.
– Ви ще не спите?
– А що? – озвався Степура.
– Тільки що ми бачили, як ракету хтось пустив.
– Де це ви бачили?
– Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам – як над Лісопарком – раптом по небу джик! Хтось же є ото, що сигналізує, га?
Богданові здалося, що Штепині підозри в цю мить стосуються насамперед його, здається, він жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалі він вигадав про ракету – Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивідує настрій? «Чи це вже в мене манія переслідування?»
Темно за вікном, задушливо в кімнаті. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знає про нього все, зна, як страждає від цих нескінченних підозр та ущемлінь гордість його, гідність його людська, і вона ж, Таня, як ніхто, вміє полегшувати його тягар, поділяти його біль в такі найтяжчі хвилини.
Мовби відчувши його настрій, встав із ліжка Степура, підійшов у самій майці, в трусах до вікна.
– Чого не лягаєш? – торкнувся рукою Богдана.
– Та так…
– Щось трапилось? Щось з Танею знов?
– Та ні…
Богдан не хотів при Штепі признаватись Степурі у своїх душевних незлагодах та гризотах. Він чув, як Штепа шкряботить біля своєї тумбочки, вечеряє в темряві хлібом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.
– Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, – заговорив Степура напівголосно.
Але Штепа почув його:
– Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.
– Ти можеш не спішити, – сердито кинув йому Степура.
– І не буду. А ти хіба підеш?
Степура відповів після паузи:
– Я піду.
– А ти, Богдане?
– Я теж.
– Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.
Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.
Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.
– Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», – чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.
Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось – ніколи не кінчиться.
Глава 4
Сонце? Так, воно ще було.
Піднялося