Прапороносці. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.
– втручається Денис. – Це з мого наказу.
– Дайте сюди лотки?
– Товаришу гвардії лейтенант, – наполягає на своєму Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий…
– Та ти статути знаєш! – каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповів, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?
– Марш… з братом!
Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:
– Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!
– А ти думав, у рай? – сміється котрийсь з бійців.
– Най його мамі, де тому буде край?
Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу.
Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни.
– Летить! – вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. – Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів:
– Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повідомляв він, неначе інші цього не бачили. – Най його крах візьме!
– Піднімайсь! – командував Черниш, який вів бійців. Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі.
– Всі йдуть?
– А то.
Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч.
– Покурити